Микола Стасюк народився 12 листопада 1955 р. В с. Широка Гребля за 5 км курортного містечка Хмільник на Вінниччині.
Закінчив Вінницький технікум залізничного транспорту; працював
бригадиром коліників та вчителем виробничого навчання, судовим
виконпвцем.
Закінчив Харківський юридичний інститут. Працює суддею
Хмільницького районого суду. Одружений. виховав сина Ярослава та доньку
Ольгу.
Вірші пише з 16-річного віку, але по-спровжньому його творчість
викарбувалась 12- 13 років тому. Друкується в районих та обласних
виданнях. Бере участь у роботі літературно-мистецького клубу "Золота
троянда". Вийшло дві збірки "Краса синівської любові" 2001 року і
"Промінню сонця солодар" 2004 року.
Я-українець 1
Я-українець і пишаюсь цим!
За Батьківщину хто б це не гордився?
Бо ж тут, під небом ясно-голубим,
На білий світ колись я появився. Плодюча й щедра вічно ця земля:
Лиснять, мов масло, тучні чорноземи...
Дає вона натхнення і життя,
Щоби творить сонати та поеми. Вона ростила хлопців і дівчат,
Тепло й снагу давала своєчасно:
Злетіло ж стільки з неї соколят,
Щоб світ доповнить добрим та прекрасним. Її топтали чоботом не раз,
Не раз стріляли в серце їй і в тім'я.
Та піднімалась з ран вона й щораз,
В борні своє відстоючи ім'я. Рішучу твердість й міць на все життя
Вона завжди вкорінювала сину-
Обов'язку святого почуття
За тебе є в випробувань годину. Болить моя поранена душа
За честь твою, за славу й негаразди:
Ведуть Вкраїну знову до ярма
Її нові господарі та газди. Вітчизна, мати, друзі і сім'я-
Не відаю святішого я здору!
Та вірю- зрине врода молода
З руїн та згарищ мужнього народу. Хай в згоді всі духовній заживуть,
Хай зацвітут оновлені катрани,
Хай перемоги в дар тобі несуть,
Як плід натхнень, майбутні Магелани! В твою я долю вірю, як в свою.
Люблю тебе, як матір та кохану...
Мов перед совістю, Вкраїною стою,
Найвищу й гідну віддаю їй шану. 2
Я- син селянський і горджуся цим!
Де б не бував, я буду пам'ятати
Своє село за пагорбом крутим
І вікна сині маминої хати. До зрілості я ріс на місці тім,
Де тілом трепетав від щастя й болю,
Де по шляху, зеленім і ламкім,
У світ виходив на пшеничнім полі. Де золотиться в липні ярий хліб,
Де зацвітають травні вишні рясно,
Де дозріває проти сонця кріп
І мить в саду пречиста та прекрасна. Хоч зазнавав невдач гірких і втрат,
Та тут вливався в море волелюдне.
Не треба повертатись назад,
Бо став близьким я та потрібним людям. І земляки, зібравшись за столом,
Мене привітно будуть зустрічати...
Бо всмоктував з грудним я молоком
Любов і ласку маминої хати.
Я відчуваю скрізь її плече,
Ношу під сецем поля крапелину.
Моя далеко річечка тече
У гомінку заквітчану долину. Світанком череда в луги бреде,
Долаючи туман, немов заслони.
Здається, що до бою хтось веде
Стрімкі й стрункі військові батальйони. В дощі у нас і тракторне пройде:
Все ніби в джунглях Конго чи Лесото.
Та не почуєте так більше вже ніде
Як мелодійно чавкає болото. Щонайрідніше є- воно моє,
А іншого і не було й не буде!...
Село в достаток харч нам віддає,
Воно наш дух викохує та будить. Мене майбутнє зовсім не страшить,
Бо в долі завжди будуть проводжати
Оця подільса лагідна блакить,
Тепло і світло маминої хати
| 
у Вас 
0
