Вона чекала вірно, як вовчиця,
Лизала рани від отруйних стріл,
Вона не знала, що колись привчиться
Людей стрічати, як недоьрий звір.
Вона не знала, що слова-це попіл,
Що на усмішку Мойри опадають,
Кричало тіло, зварене в окропі,
В окропі днів,що память витирають.
Вона чекала, попаливши вії
Й повязку зовсім вже зняла з очей,
Квиління тиші глушить безнадію,
А дощ надворі стогне і січе.
Другие материалы по теме
|