Про що мріє мушля?

   Надворі було тепло, липень ніжно пестив землю своїм безхмарним настроєм та теплим подихом літа. З поля пахло свіжоскошене сіно. Дід з онучкою сиділи в садку, де весело співали пташки.

   Дідусь сидів на стільчику та дивився на черешню, з якої шпаки весело носили достиглі плоди. Оксанка гралася поряд, щось тихенько собі наспівуючи. Старий сунув руку в кишеню та витягнув блискучу мушлю, яку ніжно притулив до грудей. З очей побігли сльози. Дівчинка одразу підійшла на важкі схлипування діда.

- Дідусю, що сталося, вам погано? Я покличу мама?!  

- Ні, не треба,  все гаразд. Щаслива молодість стривожила серце.  

- А що це у вас в руках?

- Це ракушка. На, ось, притули її до вуха і ти почуєш про що вона шепоче, про що мріє, – щиро посміхаючись, сказав дідусь.  

Дівчинка спочатку оглянула запропоновану річ, а вже потім притулила  до вуха, Вслухаючись, в  невідану ракушку,  щільно заплющила очі.

- А й справді, дідусю, там щось шумить, неначе  море б’є потужними  хвилями об берег. Дивно, а звідки воно там, мушля начебто без води? – з подивом Оксанка трусила мушлю.

Дідусь щиро засміявся, його посмішка була на весь рот. Старий, навіть забув про те, що в роті не має жодного зуба, тільки червоні та струджені ясна виднілись.  

- Ти маєш рацію, там моря не має, але є мрія про загадкове солоне дно.

- Як цікаво! – маленькі оченята допитливо  загорілись. 

- Від сьогодні вона буде твоєю, – мовив старий.  

- Ви мені її даруєте? Дідусь у відповідь лише кивнув головою.

- Ой, дякую! – Оксанка щиро обняла дідуся, який подарував їй таку незвичайну річ.

Дівчинка знов і знов допитливо крутила мушлю в руках, оглядаючи її.

- А хочеш знати звідки ця мушля в мене?

- Звичайно,  хочу, – радісно відповіла онучка. 

-  Дай Бог пам'ять, щоб все згадати. Я був високим, красивим юнаком, коли мене забрали до морського флоту. Служив біля Чорного моря. Воно безкрає. Все було найкращим, навіть суворі  командири невдовзі  стали найкращими друзями. Служба була цікава. Не все було гладко, але труднощі мали великий зміст …

- Дідусю, а коли про мушлю розповісте? – з цікавістю запитала дівчинка.

- Про мушлю вже, мабуть, завтра, бо сьогодні трохи втомився.

    Оксанка засумувала, їй було так цікаво дізнатись саме сьогодні про загадкову мушлю, яку дід так старанно оберігав,  а того завтра  не дуже хотілося чекати, але й дідуся напружувати не треба, бо він вже  старенький, йому треба відпочивати.

     Зранку вмилася, вхопивши мушлю рученятами,  швидко помчала до дідуся на цікаву розмову. Дід сидів в садку біля своєї черешні. Здавалось, що й ночі не було, навіть   місце те саме, шпаки весело галасують на черешні, от тільки сіном не пахне, бо небо затягнулось хмарами. Спека спала. Злегка дув прохолодний вітерець.

- Мабуть, буде дощ, - тихо мовив старий.

- Дідусю, розказуйте швидше, бо дощ стане нам на заваді!

Оксанка щосили стримувала бурхливу   цікавість, яка вчора не давала їй спати.

Дід мовчки витирає лоба хустинкою і починає розповідати:

- Кожного вечора, коли ми стояли в порту, до мене приходила дівчина – татарка. Вона  мала довге каштанове волосся та загадкові чорні очі, а ще вона так лагідно та дзвінко сміялась... Одного вечора, коли ми сиділи на березі моря та слухали розмову неспокійних хвиль, нас впіймав її батько і заборонив більше зустрічатися. Лише через те, що ми різних національностей, а відтак майбутнього в нас не має й ніколи не буде.  Близько року  ми не бачилися взагалі, а перед самим моїм звільненням вона прийшла до мене. Як дізналась, що я скоро звільняюсь? Я й досі не знаю. Мабуть, серцем відчувала. Ми розмовляли не довго, але щиро - про майбутнє життя… Я запропонував їй поїхати зі мною, але  у відповідь вона промовчала, мокрі очі сказали без слів… На прощання  татарка подарувала мушлю і тихо сказала, що вона  завжди буде мені нагадувати  про ті чорні очі та дивовижні мрії і  про безкрає  море та рожеве сонце. З того дня минуло пятдесят років, а я й досі згадую її чорні очі, красиву посмішку і тихе привіт, що лунало до мене вночі.  

- Дідусю ви її, мабуть, сильно любили?

- Мабуть, любив… - тривожно мовив старий.

- Вибачте, але я не можу взяти цю мушлю, бо подарунок знов дарувати не можна.

- Я знаю, але я хочу, щоб добра пам'ять, про Розалію жила й після моєї смерті. Не хочу, щоб помирало те, що має право на життя… Може колись ти будеш біля моря, то закинь цю мушлю якнайдалі в море, нехай вона на морському дні розкаже всім про своє земне життя, а головне, нехай її мрія одного разу здійсниться, вона ж так тихо шепоче про волю.

    З дня смерті любого дідуся пройшло майже сім років. Він так гарно помер, сидячи біля черешні на стільчику, а свою щиру посмішку він назавжди залишив у серцях рідних, навіть помер з посмішкою на обличчі. Бо щиро умів радіти життю, навіть холодна  смерть його не злякала.

     Вісімнадцятирічна дівчина, студентка першого курсу приїхала з однокурсниками відпочивати   до Криму. Замість нічних дискотек та бурхливих романів Оксана вечорами ходила по теплому піску неспокійного моря, щоб палко та ніжно вдихнути смак життя дідової молодості. Слухала розмову хвиль, які перешіптувались про щось цікаве, а ще шукала чорні очі серед темної ночі. Очей вона так і не знайшла, але збагнула,  що мрія це стимул до чогось незвичайного, неповторного та дуже, дуже прикрасного і про це незвичайне мріяла мушля, яку подарував їй дідусь. В її закрученій спіральці жила надія про зустріч із солоним морем, яке щиро обійме її всю та заповнить ту найпотаємнішу пустоту морським життям.

   Оксанка сильно притиснула дорогу річ до серця, але мусила її відпустити, бо так хотів  покійний дідусь. Закривши очі, вона щодуху розкрутилася і закинула мушлю в море.

-          Нехай твоя щира надія нарешті стане вільною, бо мрія здійснилась…