Мене знов зустрічає нічна тиша, що ніжно пестить душу та заспокоює серце. Іноді здається, ніби у мене ніколи не було друзів. Насправді, вони були, але потім кудись непомітно зникали. І я знов залишався один. І тоді моїм товаришем ставала тиша, що приймала мене таким яким я є… В її очі я люблю заглядати, коли тільки стемніє. З висоти на мене дивляться мільйони очей, в якусь мить здається, що одне, а потім інше злегка мені підморгує. Частенько відповідаю взаємністю.
Гуляючи темнотою, йду далі. Потроху тиша переростає в тихенький шепіт, якого чути із-за невеличких пагорбів. Це – я наближаюся до річки, яка щораз шепоче гучніше. Мабуть, знов про наболіле?
Знову боюся слухати про її пророкування, але що поробиш, коли їй так важко жити, а чим же я зарадити можу, мабуть, нічим крім щирої розмови. Ще кілька кроків і я побачу її схвильовані брижі, що розповідатимуть про наболіле. Вона мені розкаже про сміття, що її душить і як воно їй жити не дає, а головне від нього риба гине, перетворюючи водне середовище на помийну яму, що тече. Та найгірше, людям байдуже, що коїться з їхньою річкою, яка помирає від їхніх рук. Вони ж бо чомусь не розуміють, що вбивають своє майбутнє, свій завтрашній день. Невдовзі її хриплий шепіт переростає у хвилюючий бурун.
«От як розсерджуся, як завирую, як порву всі греблі, от тоді я всім їм покажу, тоді будуть довго мене пам’ятати. Все що їм не треба, звозять тут, до мене, а хіба я смітник? Ну скільки можна вже терпіти оті гори сміття і тонни бруду. Я більше не можу, візьму одного разу та й помру. Бо вже несила опиратися смерті. Ні дня без цих нечистот не прожити…
Почалося все давно із якогось там понеділка. Навалила купа люду. Думаю, лагодитимуть дамбу. Що ж, дозволю, хай роблять, думалось мені, бо ж ненароком вирвуся на село, коли підуть сильні дощі, а біда ж то недобра нікому. Біжу собі, стрибаючи з одного каменя на інший, але не забуваю на них подивитись, що вони робитимуть. Десь до обіду я спостерігала з далека, як вантажні монстри працювали, а далі не стерпіла, підпливла ближче. Там діялось таке, що без крику, навіть, не передати. Люди не лагодили пошкодження, а навпаки забирали каміння та вивозили пісок. Їхні залізяки їздили туди-сюди, каламутячи колесами моє річище. Було так боляче, що неможливо переказати. Мене так жорстоко осквернили та спустошили, що й гидко згадувати зараз. Мабуть, знов якийсь куркуль будував тоді чергову віллу? Були б у мене потужні сили, як бувають навесні чи у восени, то змила б всіх у Чорне море.
У вівторок день почався ніби гарно. Сонечко пригрівало з висоти. Коли чую, як коняка тупає здаля. Подумала, що може пити хоче? Коли підійшов ближче, бачу як позаду нього котиться віз. Їздовий стрибнув з воза оглянувся чи нікого нема, дістав швиденько пару мішків та скинув їх у вербові кущі. Легенький вітерець одразу підхопив кислуватий сморід перегнилих яблук.
У середу мене мучили із самого ранку. Браконьєри припхалися ловити рибу. Прийшли ще тільки світало, коли бачу закидають свою вудку без наживки, пройшла якась мить і вся риба попереверталася. Назбиравши в мішки котра побільше, пішли з посмішкою, що таким вдалим був вилов. У мене серце кров’ю обливалося, коли бачила, як мої маленькі рибки по течії плавали черевцями догори, поки їх не поглинуло темне дно глибокого плеса. А по обіді, але вище по течії прийшло ще двоє душогубців із молотками: лупили так, що камені тріщали навпіл, бідненькій рибці нікуди було сховатись в ту мить…
Щось страшне коїлося цього тижня, але на черзі був четвер. Ранок зустрів мене рясним дощем. Лило так сильно, що мені здавалося, ніби на святому небі хтось забув закрити крани, які були відкриті по саме нікуди, позаяк періщило не на жарт. Переповнилось моє штучне єство, насилу тримаючи тичбу мільйонів тон води. Нарешті прорвало перепону із незлічимої кількості пляшок, що загородили хід надлишковій воді через бетонну перепону. Пластмасові пляшки, так мужньо падали донизу, їх навіть не лякала страшенна висота. Того дня на мені відбувся масовий парад різнокольорових пляшок.
Настала п’ятниця, яки би ж я знала, що такою страшною вона буде… Якраз коли сонечко найдужче пекло, я тихо шептала про свої мрії, втягуючи в себе потужні проміння тепла. Тоді й нагрянули до мого берега два хлопчаки, що притягнули щось у білому мішку. Сміючись, вкинули його до мого плеса. У ту мить щось закричало. Пакунок потроху намокав. З нього чувся голосний плач. То виринав, то потопав хтось у мішку, борючись за своє життя. Хлопці побачили, що кинуте у воду не тоне, взялися кидати каміння, щоб його потопити. «Бий її, бий, мама сказала потопити кляту собаку, щоб більше не приводила нам щенят», - один хлопчик зухвало кричав до іншого. Коли мішка було потоплено – так подумали малі кати – пішли геть посвистуючи, без жодного жалю, без сліз і болю. Невдовзі білий мішечок виринув на мілині. Гострими зубами тварина розірвала промоклий пакунок. З маленької дірки висунулась маленька мордочка, щоб вхопити свіжого повітря. Коли відчула, що поруч нікого немає, вийшла назовні, обсохнувши трохи побігла в кущі. Великі соски тягнулись по розпеченому сонцем камінню. Проводжаючи її своїм поглядом, я ніяк не могла збагнути те, що на таку жорстокість дітей примушують самі батьки. Собака сиділа тихенько, тільки під вечір вийшла, щоб вмочити трохи язика і знову втекла в своє укриття. Вночі мій шепіт доповнив писк із кущів. Вона народила.
Страшний тиждень добігав до кінця. Суботу я зустрічала не одна, поряд бігала собачка. Ми обоє раділи життю, але чи надовго? Під самий вечір, коли сонечко вже майже сховалося за обрій, до нас приїхало авто, але точно не в гості. Заглушивши машину, чоловік вийшов, щоб оглянути місцевість. Приглядівши потрібне місце для свого злочину, сів назад до залізяки. Потужні фари освітили дорогу, що вела до мілководдя. Миючий засіб та залишки шмаровидла стікали прямо у воду, утворюючи смугу бруду, що розходилася по всьому руслу. Невдовзі, галас, що лунав із авто, розбудив мою подругу, яка почала гавкати на незнайомця. Щораз гавкіт наближався, переляканий чоловік стрибнув до автомобіля. В ту ж хвилину фари освічували йому дорогу назад, ревіт двигуна віддалявся. Сьогодні він злякався та поїхав, але згодом повернеться знову, щоб вкотре заподіяти шкоду. Після своїх охоронних дій собачка спустилась, щоб попити, за добру роботу та дружбу я викинула їй на берег кілька свіжих рибин на вечерю. Колись у нас такі відносини були із людьми, вони добре ставилися до мене, а я до них, винагороджуючи своїми щирими дарами, а зараз у нас із ними одні війни: хто кого швидше замочить.
Нарешті прийшла неділя, небо закрили легенькі хмари. Я вдивлялася у блакитну височінь, чекаючи дощу, але й не забувала, гляділа на береги чи не прийшов знов бува який бешкетник. Але цього дня було тихо, ні одна босота не ступила до моїх берегів, сьогодні ж було свято, тому таким тут робити нічого, вони в будні шукатимуть чим поживитися і як познущатися з мене.
 Після обіду хмари посіклися. Незабаром шматочками вітер їх кудись позабирав. На правому березі села залунав дитячий сміх. Три людські сім’ї разом з дітьми прийшли на відпочинок до мене. «Знову буде безлад», - подумалось мені. Коли вони спустилися до плеса, то взялися за голову, як побачили скільки пляшок, поліетиленових пакунків та папірців, що застрягли між кущами і валялися навкруги. Під закликом батьків дітлахи взялися збирати брудноту до купи. За якусь годину все просто сяяло, а мені так легко стало дихати, особливо на цьому місці. Назбирані нечистоти батьки запалили чимдалі від води. Назбиравши, сухого хмизу розклали інше багаття, для шашликів. Димок, що був просякнутий запахом жареного, легенько сідав на воду, утворюючи щасливу картину життя, що вирувало добром.
День добігав до свого кінця. Відпочивальники загасили вогонь. Прибравши за собою відходи, подалися на вершину берега. Коли остання нога пішла з тієї місцину, я б навіть не помітила, якщо б не знала, що там хтось був ще декілька хвилин тому, хіба що чистота змогла б мені виказати цих хороших людей.
Дітлахи гралися в гру «хто кого наздожене». Хтось з них натрапив на собаку в кущах, яка почала гавкати, захищаючи своїх щенят. Невдовзі купа людей оточила бідолашну собаку, яка з усіх сил захищала своє лігво. Один з батьків насмілився завоювати довіру тварини шматочком смаженого шашлику. Собачка довго вагалося, але все таки зійшла з місця, щоб взяти з рук смачненьке. Тільки вона піднялася, як з-під неї вивалилися двоє маленьких цуценят, що тулилися одне до одного. Коли собачка з’їла м’ясо, чоловік запропонував їй ще. Коли недовіру між ними було зламано, він нахилився, щоб взяти до рук маленьких. Собака не заперечувала, але одразу підбігла до людських рук, щоб впевнитись, що він їм нічого не зробить. За декілька хвилин собачка вже бігла за людьми, які вирішили забрати тварин додому.
Відбігши трохи, вона про щось згадала і повернулася назад. Спустившись з берега прибігла до мене, мабуть, попрощатися. Заскавчавши тихенько, нахилилася, щоб попити води. Я подумки промовила до неї востаннє: «Іди подруго, може хтось, коли-небудь і мене по шанує та полюбить, як було колись. І я більше не снитимусь нікому, як ось цьому читачу, що читає ці рядки мого болю. Він думає, що це я свою душу не йому виливаю, а комусь іншому, кого в свою чергу придумав автор цього твору. Хай сам обирає для себе, що правда, а що ні, але я маю надію, що колись цей сплячий читач, одного разу прийде до мене та ще до сотні подібних берегів, щоб на власні очі побачити й почути про те, що все насправді дуже погано на річці його дитинства…»
|
у Вас 
0
