Пісня нікуди
Загорілися дзвінко, розбилась на скельця.
По ланцюжках і дзвіночках війна.
І навпіл покотилось розвіяне серце,
більш не постукає в нього вона.
Не збагну, не побачу, не сплю, не заплачу,
вже Офелія в руки бере кулемет
без надій. П"яне місто на райдугу скаче
-- ореол нескладних і дешевих прикмет.
Досхочу закуповувать можу світанок,
можу сіяти квіти в розбризканий дим
-- нескінченна свобода дивитись на ранок,
заплативши дрібницю. Співай молодим
любо-хитро, що Сонце гаряче та ясне,
що шалено кохаєш свій край,
доки мозок від сміху навік мій не згасне,
не плач, Марусю, співай.
| 
та
у Вас 
0
У них, сюрреалістів, так: важке зависає, легке провалюється, тверде розтікається, м'яке костеніє, тривке руйнується, неживе оживає, а живе гниє та перетворюється на порох. От вам і реанімація душі в стилі інтуїтиву, чогось несвідомого і надреального. 
