Російська влада багато століть виховувала ненависть до всього українського, як в Росії - так і в Україні.
Цей ненависний до українців дух був присутній навіть в російській православній церкві.
Новомученик Петро
Коли він залишив цей світ він мав тільки двадцять з половиною років. Що можна, здавалося б, встигнути зробити за такий короткий час?
Ієрей Петро взяв на себе хрест мучеництва Христа заради 17 листопада в 1993 році від Різдва Христового. Знівечене тіло вбитого священика знайшли, як і він говорив, тільки на четверту добу. (Незабаром після поховання священик явився уві сні одному зі своїх духовних чад і розповів про свій останній подвиг, не змовчав і про те, що очі йому випалювали паяльником).
Незважаючи на нестерпні страждання, о. Петро помирав у молитві, увесь час хрестячись. Три персти його правої руки так і застигли навіки складеними для хресного знамення. Коли після чималих зусиль вдалося нарешті розтиснути пальці, на очах в усіх вони знову самі собою склалися для прославляння Отця і Сина, і Святого Духа.
І сам Господь явив милість Свою до новомученика, свідками якої стали не тільки віруючі, але і багато невіруючих, випадкових перехожих, що опинилися в цього дня, 21 листопада, біля Святого Вознесенського храму в м. Токмаку. Як тільки поставили труну з тілом у церкві, не минуло і 20 хвилин, як раптом від дверей, із притвору почав поширюватися якийсь шум, поки він не охопив усіх, хто молився: вогненний стовп над храмом! Усі кинулися до виходу, на вулицю. Над церквою, над тим місцем, де лежала труна мученика, піднімався в небо яскраво-червоний стовп світла. Сонце ж грало, як на Великдень. І багато тих, хто це бачив, плакали і ридали за гріхи своїх, і досі невіруючі прославляли Бога.
Вночі над труною священика по черзі читали Євангеліє. І тут відбулося (сталося) щось неймовірне: багато хто сподобився почути ангельський спів. Церква раптом наповнилася співом надзвичайної краси і гармонії. Цей дивний спів не переривався до ранку, він ніби лився зверху, з-під куполу. Але його чули не всі, а тільки ті, хто здатний був своїм розвиненим духовним слухом сприйняти.
На восьмий день після смерті труну з тілом мученика привезли в його рідне село Заложці (Тернопільська Область, Зборівський Район). А на дев'ятий день, 26 листопада, ховали. Від мученика Христового виходили пахощі, що віддалено нагадували аромат квітів, але все ж таки подібності яким не можна знайти на землі.
Народився Петро 28 травня 1973 року в селі Загір'я Тернопільської області. Його дитинство пройшло в селі Заложці, що розташувалося по дорозі від Тернополя до Почаєва. Його батьки, Михайло Дмитрович і Надія Дем'янівна Боярські – звичайні сільські трудівники, руками яких годується світ.
Відразу з появою на світ почав хворіти. Коли йому виповнився 1 рік і 3 місяці, то лікуючий лікар порадив вези до знахарок. Батьки з горя почали шукати знахарку. І дуже швидко, знайшли, у цьому ж районі, в селі Глинне. Першого разу «народна цілителька» прийняла дуже радо. Відразу заспокоїла, що вилікує дитину, але треба ще, мовляв, кілька разів приїхати. Коли ж батьки через якийсь час знову приїхали до неї, то вона почала кричати: «Забирайте свою дитину, щоб я вас не бачила! Мені відразу після вас зробилося дуже погано, у мене вся сила пропала... А гроші, що ви дали, ви їх зачарували, я цих грошей до рук взяти не можу, вони мене палять!». І вже задихаючись від злості: «Геть з мого двору, щоб я вас тут ніколи більше не бачила!.. Кого ви мені принесли, мені дуже погано від нього. Кого ви мені принесли...».
Коли дитину привезли додому, він занедужав ще більше. Мати з дитям знову поклали в лікарню. Діагноз: запалення мозку, менінгіт. Вранці сина забирали від неї, а після обіду повертали – з розпухлою від уколів головою. І тоді мати в відчаї взмолилась, бачачи ледве живе своє дитя, щоб Господь зберіг його хоча б до 20 років, щоб подивитися, що з нього буде... Потім Надія забула про своє дерзновіння перед Богом, і тільки через 20 років, коли цю грішну землю отець Петро залишив рівно у вимолений термін, згадала свою молитву.
Може ще з дитинства ангелом Бог хотів забрати Петра у свої святі обителі, але слізні молитви матері були почуті. І почала дитина поправлятися.
Ріс Петро не таким, як усі діти. Був завжди замислений, зовсім мало говорив і майже ніколи не сміявся. Його однолітки разом бешкетували, гралися, а він постійно шукав самотності, годинами просиджував невідомо де, наодинці з собою, так що ніхто не знав, де він.
Коли виповнилося 6-7 років вивчив «Отче наш» і « Богородице Діво». Іноді набігається за день і засне, нічого не ївши, одягнений. А потім уночі раптом прокинеться, хреститься перед іконами і молиться, і знову відразу ж засинає. Його начебто хтось будив на молитву, а батьки дивувалися такій його ретельності.
Бувало, візьме в матері хустку чи що-небудь інше, накриється і на всю хату править: «Господи, помилуй! Господи, помилуй!» Домашні ж, посміхаючись і жартуючи, говорили: «Наш Петро буде священиком».
Дуже багато читав. Сумками носив книги з бібліотеки і за 2-3 дні усі перечитував. І знову до бібліотеки.
Якось, коли навчався у 3 класі, прийшов додому і говорить до матері: «Мамо, я довго жити не буду...». «Чому, синку?» – стривожилася мати. «Побачите». Те ж повторилося й у 6, і в 8 класах. А Надія тільки нарікала і нервувала про себе. «Усі діти як діти бавляться, веселяться, а він усе про смерть думає...».
Одного разу, коли вчився ще в початковій школі, з матір'ю в городі працював на грядках. Раптом мати побачила, що йде вчителька, і, засоромившись, почала вмовляти: «Синочку, біжи – ось вчителька твоя йде». Він, подивившись зосереджено, з болем відповів: «Мамо! Ми повинні земельку любити, як матінку рідну, а не втікати від неї, вона ж нас годує».
Після закінчення 3 курсу юнак несподівано для своїх батьків категорично сказав: «Я не буду закінчувати технікум, тому що це не моя спеціальність. Хочу поступати в духовну семінарію, а якщо ви не дозволите, то добровільно піду в армію». Після недовгих безуспішних благань закінчити навчання, забрали документи з технікуму і відвезли в Загорськ.
З особливою завзятістю і трепетом готувався до іспитів. Дуже мало спав, усе читав духовні книги, молився і постійно плакав. З його очей безперестанку струмками текли сльози. Господь дарував йому дар сліз. Батьки, бачачи таке його бажання стати священиком, як він весь світиться радістю після молитви і читання духовних книг, що часто забував і хліб свій з'їсти.
Іспити здав успішно, в цей час Україна стала самостійною, і його на навчання не прийняли, тому що він був українцем.
Довелося закінчувати навчання у технікумі. Після його закінчення подав документи до Почаївського духовного училища, але в цей рік через матеріальні труднощі набору не було (його закрили). Близько 20 разів приїжджав Петро на святу Почаївську гору під покров Богородиці (просячи молитов преподобного Іова, шукаючи зміцнення й одкровення волі Божої до себе). Перебуваючи в Лаврі, нічого не їв, зовсім не спав, постійно молився і плакав. І раптом хтось підказав батькам, що в Запоріжжі потребують священиків, що там відкривають духовне училище і через рік висвячують.
Так премудрим промислом Божим, за клопотанням Пресвятої Богородиці й пр. Іова, Петро опинився в Запоріжжі. В училищі він був першим учнем.
Усі церковні служби він вів не поспішаючи, кожне слово чи молитви акафістів вимовляв розмірено, чітко і з такою душевною любов'ю, що мимоволі ці слова западали в саме серце, пробуджували наші мертві душі! Його називали "Ангел наш» (Неоніла).
«О. Петро, незважаючи на молодість, був дуже мудрим, був як старець. Коли запитували щось, він опустить погляд на землю, помовчить, а потім відповідає. Ніколи не поспішав з відповіддю. І завжди тихенько, ласкаво говорив, начебто скривдити боявся. І завжди читав, читав – де б не перебував. Якось їхали в легковій машині. Раптом сталася поломка. Всі священики вийшли, у купку збилися, розмовляють, а о. Петро – за книгу і вбік. Багато читав! Серйозний був, розумний! А як співав добре! І ніколи не був зарозумілим, не піднімав собі ціну.
Своє пастирське служіння ієрей Петро почав у Нікольському храмі м. Запоріжжя. З його появою життя парафії якось відразу змінилося. Церква стала наповнюватися людьми. Люди йшли як на свято, щоб помолитися зі священиком, щоб очиститися в таїнстві сповіді, послухати його надзвичайні проповіді, отримати від юного старця настанови чи поради у різних життєвих обставинах, щоб просто взяти благословення, благодатну силу якого парафіяни відчули відразу.
Найбільш красномовно про силу проповідей о. Петра говорить такий випадок. Якось отця попросили поховати одного військового. Хто хоча б трохи знайомий з військовими людьми, той знає, що їхні серця, огрубілі від важкої, багатоденної і монотонної служби, неможливо зворушити нічим. Але після проповіді священика ридали всі: і офіцери, і прості солдати. Чимало з них потім почали ходити до церкви.
Разом з даром благодатного слова ієрею Петру був притаманний дар сповіді. Кожен, хто хоча б один раз сповідався в нього, відчував себе ніби знову народженим. Він сповідав довго, своєю любов'ю і щиросердечним теплом налаштовуючи до щирого покаяння.
«Я стояв і чекав. Ось скоро має підійти і моя черга. Я не знав, у чому мушу каятися і як. І раптом ніби хтось повернув мою голову подивитися на священика. Він був таким неземним, що мені стало боязко і підійти до нього, всі мої гріхи відразу стали переді мною і сльози линули потоком. Коли ж я сповідався у гріхах, увесь час відчував підтримку о. Петра... Після цієї сповіді я як на світ народився» (Ігор).
Люди, відчувши особливу силу благодаті, яка почивала на ієреї Петрові, особливу цілющу силу його сповідей, потягнулися до цього юного старця, тому біля нього завжди були ті, хто сповідається. «Отця Петра дуже любили! Саме до нього прагнули потрапити на сповідь, простоюючи по 2-4 години в черзі, терпляче вичікуючи і відмовляючись від пропозицій інших священиків» (Неоніла).
Так, якось у Нікольський храм зайшла жінка, яка вперше переступила поріг церкви. «Стою і думаю: сповідатися мені чи ні. Бачу – йде священик. Біля мене призупинився і ніби між іншим сказав: «Валентино! Думаєш – сповідатися чи ні? Йди, йди, сповідайся» – і пішов далі. Від цих слів у мене покотилися сльози, з'явилося сокровенне бажання очиститися... Після сповіді в мене ніби душа очистилася, стало так легко і радісно... Найбільше мене вразило те, як о. Петро, жодного разу не бачивши мене, назвав моє ім'я і прочитав мої думки» (Валентина).
«У мене мати дуже хворіла, а брат – наркоман. Увесь час він знущався наді мною, не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. І от я вирішив: ніж так жити – краще вмерти. Піду втоплюся. Але перед тим, як виконати свій намір, сам не знаю чому, я пішов до церкви і опинився перед Нікольським храмом. І тут вийшов священик. Він уважно, пильним поглядом подивився на мене, потоптався на місці і вже хотів йти, як раптом повернувся до мене і почав говорити: «Ігорю! А ти знаєш, де буде твоя душа, якщо ти втопишся? Не роби цього, це великий гріх. Що?... брат тобі спокою не дає, з матір'ю погано?» – і поступово розповів все моє життя. Я ж дивувався – відкіля він усе знає про мене, ми ж з ним не знайомі, навіть ніколи раніше не зустрічалися. Але своїм співчуттям і жалем о. Петро зменшив моє горе, переміг розпач і вселив надію. Нарешті сказав, щоб я завжди був присутній на його службах і призначив мені читати спеціальні молитви. Після бесіди дав мені грошей, хоча я відмовлявся, завів мене в трапезну і велів нагодувати... Так о. Петро врятував мені життя, а мою грішну душу від смерті вічної» (Ігор).
Проти о. Петра в братії виникла заздрість та злоба до нього, було багато наклепів. Йому не давали сказати проповідь, не пускали в храм здійснювати літургію і сповідати; завантажували требами настільки, що він не встигав за весь день хоча б трохи поїсти; відсторонювали від людей, які шукали від нього поради і настановлень; стежили за кожним кроком панотця, щоб не дати йому виконати своє пастирське служіння, щоб перешкодити його напрацюванням на ниві людського спасіння, на яку він був покликаний Господом. Нарешті, його просто в злобі обсипали лайками і насміхалися над ним. Але ніщо не могло похитнути смиренності і любові мужнього воїна Христового. Перемагаючи зло добром, він перемагав усі підступи диявола, для його любові не було і не могло бути перешкод. Заздрість породила в душах священиків таємну злобу, здавалося б несумісну зі священним саном... Була свідком, як під час проповіді о. Петра інший священик перебивав його якимись питаннями і «повчаннями», наприклад: «стань сюди», «повернися туди». Панотець при цьому зовні бентежився, червоніли щоки, але проповідь продовжував, і ворог був посоромлений.
Досвідчене священство було начебто залишене на другий план. Відчувши благодать Божу, яка рясно почивала на юному священику, люди потягнулися до нього і чимало з них вже категорично почали просити тільки о. Петра виконати ту чи іншу требу. Тоді батюшку вирішили спокушати в іншому. Йому розписували треби так, що він ледь устигав з однієї на іншу. Притому тільки отець Петро виконував треби, ходячи пішки, коли доводилося причащати хворих, які жили далеко. Інші священики відмовлялися виконувати такі треби без надання транспорту, і вони відразу записувалися о. Петрові. Зранку до пізнього обіду без прийняття їжі (часу не залишалося) проводив дні о. Петро.
Отця Петра направляли по найбільш запущених парафіях, де довгий час храми були недіючими, в деяких не було навіть ікон. І скрізь, де Господь виявляв Свого обранця, порожній храм наповнювався людьми.
«Його звали «Ангел наш». І куди б він не потрапляв на службу (за рік свого перебування в єпархії він побував у десятьох парафіях, ніде довго не затримувався. Тільки в Токмаку затримався довше, а потім виявилося – навічно...), парафіяни відразу тягнулися до нього...
Отець Петро знав не тільки день, але навіть годину і хвилину своєї смерті, знав хто, коли і як його умертвить. Найбільш раннє і повне пророцтво мученика про свою кончину (нам відоме) датується лютим 1993 року, тобто майже за 9 місяців до його смерті. Ієрей Петро приїжджав додому відвідати батьків. І коли батько уже відвозив його на вокзал, отець начебто випадково сказав таке:
–Ще буде великий проповідник ходити на Сході з Заходу.
–З якого Заходу, синку? З Польщі?
–Ні, з нашого.
–А чому аж на Сході?
–Така воля Божа. Він повинен проповідувати рік і постраждати за Ісуса Христа.
–Як постраждати?
–Його уб'ють... і тільки через три дні покажуть тіло... Він буде знати день своєї смерті і хто його вб'є. А, можливо, навіть годину і хвилину своєї смерті.
–Якщо він буде знати хто його вб'є, то чому ж не врятується?
–А хіба Христос не знав куди йде і молився: «Отче, якщо можливо, хай пройде мимо чаша ця... Але нехай буде воля Твоя!»... Нема на землі більшого щастя, ніж віддати своє життя за Христа.
–Скільки ж років буде цьому проповіднику, коли його вб'ють?
–Дуже молоденький, його вб'ють на 21 році життя...
–Як же, синку, такий молоденький, а вже буде священиком?
–Рік буде служити він за престолом: одного дня висвятять і рівно через рік у той же день уб'ють... Ще батько допоможе їм його вбити...
–Що ж це за батько, щоб такого сина віддав на смерть.
–Він буде не винен, він нічого не буде знати. Така буде воля Божа.
Михайло ж думав: «Буде якийсь проповідник... Нехай собі буде...» Так, ще бувши тільки на початку свого священицького шляху, у Запоріжжі, о. Петро духом бачить свою Голгофу, бачить ту невелику кімнатку в Токмаку.
Все так і трапилося, як говорив священик. За 5 днів до його смерті до нього приїхав батько і привіз зимові речі. Зима того року була ранньою – у листопаді вже стояли морози. О. Петро жив біля церкви, у невеликій кімнатці, що майже не опалювалася. Йому кілька разів пропонували квартиру, яку для нього підшукали, але він постійно відмовлявся. І тільки-но Михайло приїхав, благочинний храму почав його умовляти, щоб відвів Петра на квартиру, тому що він їх не слухає. Але скільки батько не говорив синові про це, той все ж залишався при своїй думці, так що Михайло навіть розгнівався.
–Батьку, ви ще дуже будете каятися, якщо зробите так, як хочете, – сказав священик.
–Чому, синку? Мені буде так спокійніше за тебе. Тут холодно, а там тепло.
І смиренно, не сказавши більш ні слова, Петро пішов за батьком. Виконав заради смирення заповідь не шукати самовільно для себе спокус (згідно слів молитви: «і не введи нас у спокусу»), бо тіло немічне, – він без нарікань схилив голову під ярмо волі Божої, достовірно знаючи, куди і на що він йде. І не відав Михайло, що веде сина на заклання, на його Голгофу, де прийме той мученицьку смерть від рук найманих убивць. Коли йшли від церкви, проходили повз могилку одного юродивого Старця, що жив колись у Токмаку. Панотець зупинився біля неї помолитися. Сотворивши молитву, подивився в небо і сказав:
–Незабаром будемо разом.
Батько не міг зрозуміти, до кого звернені ці слова, і перепитав:
–Ти до кого?..
–Нічого... Це я так собі... – роздумуючи відповів о. Петро. Вони пішли далі.
Уже на квартирі о. Петро сказав:
–Батьку, востаннє прошу: благословіть мене на чернецтво. Спочатку я піду в Почаївський монастир, а потім і ви за мною...
Беззаперечно знаючи волю Господню про себе, він до кінця піклувався про спасіння своїх ближніх, готуючи цими словами їхні серця до відречення від світу, вказуючи на марність людського життя, наставляючи шукати «єдиного на потребу» – спасіння душі.
–Синочку, а хто нас поховає? Спочатку ти нас поховай, а потім підеш собі в монастир.
–Поховають-поховають…Братія Почаївська... Тату, куди ви так далеко дивитеся…А, можливо, тату, ви мене раніше поховаєте...
Дивувався Михайло з цих слів, о. Петро дістав чорну хустку, куплену ним заздалегідь, і сказав:
—А це дайте мамі. Вистачить їй на один рік?
–Вистачить-вистачить…, – дивувався Михайло.
–А то, якщо не вистачить, я можу купити ще.
–Не треба, вистачить, – вимовив батько зніяковівши. І тільки після смерті сина відкрилося йому: чому на рік. Відповідно до древнього благочестивого звичаю після смерті когось із членів родини рідні носять за ним цілий рік жалобу, вдягаючись в чорний чи темний одяг, уникаючи звеселянь...
Коли ж Михайло від’їжджав, вже в автобусі на нього раптово нахлинули сльози. Він плакав і плакав – і сам не знав чому. Начебто і незручно було від людей, але не міг стриматися. І сам дивувався своїм сльозам: за своє життя і сльозинки навіть не проронив. А отут...
За два дні до своєї смерті о. Петро приїхав до Запоріжжя – востаннє побачити і благословити своїх духовних чад, своїх парафіян. Парафіяни храму, де він служив, побачивши свого любимого священика, зраділи до сліз. Але ніхто не міг і подумати, що отець приїхав прощатися.
І тільки одна істота (і та безсловесна) відчула це – собака хазяїна будинку, де о. Петро якийсь час винаймав квартиру. Коли о. Петро, відвідавши Віктора Семеновича і його родину, вже йшов, він підійшов, щоб попрощатися і з ним. І отут вівчарка своїми великими лапами обхопила священика за ноги і ніяк не хотіла відпускати – по її щоках градом текли сльози, так що всі домашні знизували плечима: вони ніколи не бачили, щоб їхній собака плакав. Батюшка ласкаво гладив його по голові і, як людину, вмовляв, щоб він його відпустив. Коли ж панотець залишив цей світ, вівчарка якимось шостим собачим чуттям відчула його смерть, поникла, почала відмовлятися від їжі і незабаром вмерла.
Що відчував, про що думав ієрей Петро перед своїм останнім подвигом – подвигом мучеництва, на який ніхто його не примушував, але йшов він добровільно через свою любов до Христа?
«...отця Петра не стало. Ця звістка так вразила мене, що я не міг стримати сліз. Я не міг зрозуміти, чому і навіщо, і кому було потрібно це... Вийшовши на вулицю, пішов до архієрейського будинку і послушниці черниці мені все розповіли, все, що відбулося. Було боляче і гірко зрозуміти, що о. Петра вже нема з нами.
Потім я довідався, що ніякого судового розгляду не було. Все було зроблено, як завжди робилося в нашій нещасній, багатостраждальній країні, де правди вже давно нема, де дозволено все, навіть убивати священиків, і це було страшно усвідомлювати. Але є правдивий Суддя для всіх і всьому, Котрий буде судити нелицемірно і віддасть кожному по ділах його. І цього суду не уникнути нікому...
І ще, тепер ми всі дуже добре знаємо, що священик наш, о. Петро, помер за віру свою, за святе Православ'я, як справжній християнин і пастир Христовий, помер, сповідуючи та терплячи муки за Христа...» (Віктор Семенович).
Після своєї смерті о. Петро дуже багатьом являвся уві сні, наставляючи, іноді викриваючи таємні пристрасті, деяким розповідав про свої передсмертні муки, відкривав свою небесну славу.
Недалеко від Заложець є село Мильно, де живе раб божий Павло. Він ніколи не бачив о. Петра, але від своєї дружини дізнався про його мученицьку смерть. Можливо, він подумав про себе: Якщо є Бог, то чому Він допускає, щоб убивали Його священиків? І ось у сні він побачив о. Петра, всього в сяйві небесної слави. І мученик сказав йому: «Я повинен був померти, тому що дуже збільшилися гріхи людей. Знайте, що я вмер за гріхи людей.» Від цього видіння Павла уві сні охопив трепет, і він прокинувся, схвильований, глибоко вражений від слів мученика.
Недалеко від Боярських живе раба Божа Марія, яка добре знала Петра ще з дитинства і вже тоді бачила в ньому неземну людину. Вона мала особливе одкровення про загробну долю мученика. Коли уві сні їй явився о. Петро, то він стояв півметра над землею, за спиною в нього були крила, а від нього самого виходило сяйво. Попереду ризи, які блищали, на поясі висіла сумка. Марія запитала в нього, що в цій сумці.. «Це духовна їжа», – відповів мученик. І при цих словах вона прокинулася.
У цьому одкровенні явив Господь те переважаюче дарування, якого сподобився о. Петро: роздавати нужденним духовну їжу, просвітлювати їх Словом Істини, яке є життям людей. «За те, що я заради Христа перетерпів страждання і смерть, мене Господь увінчав великою славою на небесах,» – виразно сказав мученик у сонному видінні одному зі своїх духовних чад.
Юнак Андрій, який добре знав о. Петра, мав страх перед темрявою. Батьки тому намагалися ніколи не відпускати його ввечері з будинку самого. Але якось у школі був вечір, на якому він затримався допізна. Схвильовані батьки очікували на його повернення. І, на їхній подив, вони побачили свого сина радісним і безжурним. На їхнє питання – чи не боявся він, Андрій відповів: «Спочатку боявся і крок ступити. Але коли я згадав ієрея Петра, то раптом мій шлях осіяло світло і супроводжувало мене до самого будинку, так що мені зовсім не було страшно, а навіть радісно».
«Я завжди молюся до о. Петра, він допомагає» (Андрій).
Як при житті отець Петро мав особливу благодать допомагати неблагополучним родинам, які страждали від демона пияцтва, так він після своєї смерті проявляє особливе піклування про тих нещасних, хто знемагає під ношею важкого сімейного хреста.
В одній сім’ї чоловік Володимир дуже випивав. І вночі, коли прокидався, починав лаятися і трощити все в будинку, і бити дружину. Втративши надію напоумити чоловіка, Ольга поставила в себе вдома фотографію о. Петра. Володимир прийшов додому п'яний і влігся спати. Вночі, як завжди, прокинувся. Налякана дружина очікувала, що буде дальше. Але як тільки він відкрив рот, щоб сваритися, то раптом не зміг вимовити ні слова. Тоді вибіг на вулицю і всю ніч складав у дворі цеглу.
Помолись за нас, мученик добрий Христа,
Хай сподобить Господь нам терпіння подати,
Щоби ми так любили, як ти, ворогів,
Щоб і ми за Христа так готові страждати.
Той, хто любить Христа більше всіх земних благ,
За Христа кожен день для гріха помираючи,
Замість блага страждання собі обираючи,
Ти чужий був землі і є свій в небесах,
Світу грішного суєтний блиск зневажаючи
Скільки довгих ночей ти в молитвах провів,
Ненавидячи плоті веління,
Як багато сердець ти до Бога привів,
Даючи нам мистецтво спасіння.
Юний вік твій так щедро Господь умудрив
І дарів благодатних сподобив,
Як ти грішні, загублені душі любив,
Й на Голгофу за ними поспішив!
Помолися за тих, хто тебе не впізнав,
Як Христа, що Його так й не прийняли,
І слів Христових не чуючи,
На смирення твоє злою злобою дихав,
Неправду і ненависть сіючи –
Помолись за ворогів, як молився Стефан.
Помолись і за тих, хто тобі не поміг,
В час, коли ти страждав і був хворий,
І в стражданнях страшних ти знеміг,
Мовчки хрест свій несучи, усім задоволений.
Помолись і за тих недостойних рабів,
Хто за милістю Бога великою,
Чути, бачити, допомогти тобі на землі,
Був поставлений Небесним Владикою.
Хто втрату тебе, як втрату Христа,
Носить в серці з печаллю донині,
На молитвах своїх той завжди призва
Дороге і священне ім’я.
І впроси нам, Отець, покаяння слізьми,
Щоби твердість душі розтрощили,
Щоб віри живої вогонь розвели
І від скверни гріховної вмили.
Слава Господу Богу, Творцю всіх і все!
На подяку схилімо коліна,
Що приходить до нас, й являє Себе
У душах істинних пастирів вірних.
Вірш духовного чада
О. Петра, присвячений світлої пам'яті Священика.
Ця книга була видана невідомими ченцями, які таємно роздавали всім бажаючим.
Так вона потрапила до мене.
Мученики наші українські святі були вигнанцями такі як; Кукша Новий, Амфілохій Почаївський, Іона Київський та інші. Господь допускає випробування цим сильним духом подвижникам і за їх подвиги вони удостоїлись Божої благодаті.
Таким приміром з їхнього життя, ми повинні брати приклад і не опускати рук і духу.
Ми підготували для друку цю книжку, зараз коли долар підскочив в три рази, нам дуже важко щоб вижити, не говорячи щоб друкувати книжки. Якщо хтось виявить бажання допогти надрукувати цю книжку, можете звернутись на наш сайт.
Дуже цікаво. Зачепило. Не розумію тільки чому Ви виставляєте прозу в категорії вірші, хоч тема Вашої прози дуже підходить до конкурсної, шкода тільки, що не віршована.
Час як свічка, Швидко горить. Треба встигнути, Ще, щось зробить.
Люди страждають, Як у тюрмі. Хто їм поможе, Як не я, і не Ви?.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
