Вірші

*******
Я відламала
Шмат кохання,
Немов пиріг,
І кинула тобі до ніг.
Топч,
Топтав у серці, а тепер
Дивися в очі і
Топчи.
Я хочу бачити,
Як ти…
Навпомацки
Його знайдеш.
Не хочеш?
Чому сидиш?
Топчи ж!

Місто
Шапки будинків.
Панчохи доріг.
Хворі вікна
Світло малюють
З квартирної тиші.
Краватки дворі.
Карети пишуть,
Везуть своїх
господарІв.
Підігрує вечір
На струнах темряви.
Цокотить метро.
Люблю місто.
А ви?

Так плаче весна (До М.О.)
Залиті проміннями сонця
Стежки між беріз повелись,
Та ниє скорбота у серці –
Весняні дощі натяглись.
І плаче, розкинувши віти,
Верба в самоті, та без дна
Сліпий дощ шумить у зеніті –
Коханий, так плаче весна.
Так стоне у явора серце,
Так ниє в берізки душа.
Так листя по вітру несеться, -
Коханий, так плаче весна.
По вулицях змиті сліди
Лишають відлуння в калюжах.
І бризги чужої ходи –
Таємність. А може? А може…
І плачуть обмоклі сади.
І плаче верба, та без дна
Сліпий дощ летить все сюди, -
Коханий, так плаче весна.

Лишила (До Д,Д,)
Лишила наш роман у парку між беріз,
Можливо, хтось знайде, допише новий фініш.
Можливо, прочитає, зранить кілька сліз
Тихенько на листки старі і сірі.
Можливо, наш роман – то не сюжет Шекспіра.
Не пристрасний, не ніжний, не на вік,
А лише казка між душею й тілом,
Цілунків й дотиків яких утратив лік.
Я обернулася і просто так пішла
М’яким асфальтом від вчорашніх сліз,
Яким плакали ці очі, і душа
Лишила наш роман у парку між беріз.

Початок дощу
Гнав вітер хмари самовито:
У колісниці дід старий.
Хитаючи колосся жита,
Нагонив він коней сідих.
Ганяючи по небі хмари,
Мов піну терпкого вина,
У колісниці діти спали,
Не спала лише сивина.
Підгонивши букетом втіхи
Коней до жмені хмар,
Підплигуючи тріхи-тріхи,
Він завдавав новий удар.
І вдавились сльози болі,
На небі в хмарах синяки.
І дощ пішов – краплини волі –
Повічні друзі моряків.
Розплакалися білі хмари,
Одна пустила вже грозу.
І діти, що недавно спали,
Вже кидають в траву росу.