Коли б змогла ти моє серце взяти в руки. Пігмаліон

         Коли б змогла ти моє серце взяти в руки

 

Коли б змогла ти моє серце взяти в руки,

То певне обпеклася б від вогню й жару́,

Що запалилися у ту сумну пору,

Коли зустрів тебе – мій жалю і розпуко !

Коли б змогла ти глянуть в мою душу

Жахнулась би від безпросвітної темря́ви –

Душа моя жде Сонця – твої з’яви.

На небосхилі почуттів грядущих.

Коли б змогла потрапить в лабіринти мозку

Де безупинно бігають думки,

То знала б, що в думках у мене ти.

Ти в кожному нейроні і його відростку.

Давно тобі належать мої мозок, серце і душа,

Та ти цього не помічаєш чи помітити не хочеш,

А я у кожнім сні ім’я твоє шепочу,

Тобі одній присвячую цього вірша !

 

               Пігмаліон

 

Колись давно в часи доісторичні,

На острові що здавна зветься Кіпром

Жив скульптор там, митець він був незвичний,

Пігмаліон – його звучало ім’я.

Цей чоловік творцем був унікальним.

Краса його творінь людей вражала.

Чи дерево, чи камінь, чи метали –

Від рук його усе це оживало.

Народ любив цього чудового маестро.

Зазнав Пігмаліон багатства, честі, слави

Та не втомився цю приємну ношу нести,

Не загордився і зовсім не став лукавим.

Та все ж і у митця був не достаток,

Маленький ніби, та таки значний –

Когось кохати скульптор був не здатен,

Вірніше, не хотів і був черствий.

Пігмаліону до жінок було байдуже,

Він уникав палкого почуття.

В самотності кохався він найдужче,

Самотністю було його життя.

Не знав митець, яка любов на дотик

І аромат її який п’янкий.

Не знав, який в любові теплий подих

І сміх її – щасливий та дзвінкий.

Отак і жив – в самітності і черство,

Вдихав життя у бездиханну річ,

Весь день проводив у своїй майстерні

Так само й залишався там на ніч.

Безперестанно він творив скульптури

І так тривало б до самого скону,

Та заманулося створить оголену натуру,

Яка б зробилася жіночим еталоном.

Тож дуже довго скульптор не вагався,

Купив слонову кістку у купця,

Схопив різець і до роботи взявся

В творіння вклавши всю фантазію митця.

Пігмаліон добряче справувався

І віртуозно володів різцем.

А час летів, минав, втікав, ховався –

Вже й твориво стоїть перед творцем.

Вона була прекрасна, як богиня

Ота скульптура. Ну, немов жива !

Пігмаліон стояв із виразом дитини,

Дививсь на неї і не знаходи́в слова.

Струнка, висока, ставна, мов тополя

І коси хвилями збігають по плеча́х,

А вигин брів – то крила пташки в полі

І губи пристрасні, і ямки на щоках.

Овал лиця закруглений приємно

І стегна точені, і груди білосніжні,

Усі ці елементи невід’ємно

Доповнювали цю красуню ніжну.

Пігмаліон годинами дивився

На те красиве тіло, бездоганне.

Здавалось, що статуя оживи́ться,

Зітхне і поверне митця до тями.

Але красуня з місця не зрушилась,

Була холодна й неприступна ніби лід.

І скульптор зрозумів, що закохався,

І по руках його стікав холодний піт.

Він просто божеволів від кохання,

Тепер любив він протилежну стать.

Та незважаючи на всі його старання,

Продовжувала статуя стоять.

Він дарував коштовності прекрасні,

Зап’ястя, серги, перстні золоті,

Він одягав її в хітон атла́сний,

Але старання то були пусті.

Та все ж Пігмаліон не відступався

І він вдесятиряв своє терпіння.

Він не скорився не розчарувався,

Таким значним було його хотіння.

І часто сво́єму холодному творінню

Пігмаліон шептав слова кохання.

І став він для стату́ї ніби тінню,

І з нею був із рання і до рання.

Але митцю статуя не відповідала

Була німа, холодна і незряча

У білосніжнім тілі кров не пульсувала

І серденько не билося гаряче…

На Кіпрі в час отой велися святкування

У честь небесної богині Афродіти,

Яка є символом любові і кохання,

Отож, була причина веселитись і радіти.

Пігмаліон ішов сумний на свято,

Але чому він ледь переставля ногами ?

Бо Афродіті жертву ніс багату

-         Телицю з золоченими рогами.

І кинув у вогонь жертовну ношу,

І зняв в молитві руки він до неба:

«О, Афродіто, лиш одне я прошу

І ти ж бо знаєш, що для мене треба.

О, бо́ги ! Вас благаю і прошу́ я,

Мені даруйте отаку дружину,

Щоб була схожа на мою стату́ю.

Рятуйте, боги ! Бо з нещастя згину.»

Яскраво спалахнув вогонь жертовний

Після отих благанних, щирих слів.

На небі показався місяць повний,

Засвяткував народ – навколо сміх і спів.

А скульптор втомлено побрів додому,

Збираючи із трав тонку росу.

Розрадити його було ніко́му,

Він думав тільки про одну красу.

Митець тихенько увійшов в майстерню

І запалив у каганці вогонь.

Душа боліла сильно і нестерпно,

Хотів зцілитись від вогких долонь.

Тож доторкнувся до свого творіння,

Щоб від своїх гірких любовних мук

Знайти розраду і знайти спасіння,

Від холоду тих білосніжних ніжних рук.

Та що це раптом ?! Чи йому здається ?!

Що відчуває він тепло від рук.

І відчуває як в стату́ї серце б’ється,

І пролітає біль страждань і мук.

О, диво, диво ! Ожило́ творіння

Краси жіночої прегарний еталон,

То Афродіта принесла спасіння, -

Так радісно кричав Пігмаліон.

І палко цілував він теплі губи,

І обіймав єдину і кохану,

Не відпускав від себе сво́ю любу,

Ту, ним же створену й найбільш йому бажа́ну.

А через день на Кіпрі знову свято –

Пігмаліон справляв своє весілля.

В цей день на острові пісень багато,

Ніде не чуть плачу і голосіння.

А після цього - довго і щасливо

Прожив маестро і його кохана.

І дякував він Афродіті щиро-щиро

Що вислухала всі його благання.