Ліхтаря ореол,
неприродно
блищить як корона,
Ріжуть гострі
кінці,
Своїм лезом розбурхану
ніч.
Я у стінах не
можу,
до
купи:напруженість, втома,
Мене в путь веде
осінь,
що зіткана із протиріч.
Ніби маятник промінь:
гойдається вправо
і вліво,
Під ударами вітру,
Постійно скрипить
на свій лад.
По наївності
думав,
уже призабув і згоріло,
Сірим попелом згадки,
Лягли без повернень назад.
По алеї у дощ,
я доходжу до
тіней і світла,
Мимо лавок
зелених,
де ножем хтось
вписав імена,
У химерах дощу,
уявляю тебе серед
літа,
Хоча знаю, на жаль,
що повернень у
липень нема.
Нахилились понуро
і верби над ставом в тумані,
Там де вдвох натоптали
у спеку стежин до
води.
Ми були у раю,
дні згоріли в
багатті останні,
і востаннє удвох,
нам не буде
повернень туди.
03.10.10.
|