* * *

«Хоробро» харчиш, вигинаючи «гордо» хребет,

з рефлексів усіх пригадавши забуте вже «раннє».

Яке тобі діло до протистоящих прикмет,

якщо і душа вже – на стадії злій вигоряння?!

З такої хіба подаруєш ти людям тепло,

або хоча б сни, із яких хоч однесенький – в руку?!

У тебе й самого вино лиш по вусах текло,

а пив ти багато гіркішу і гіршу сполуку.

І спалено серце. І нерви – заплутаний жмут.

В душі, як в пустелі, росте-розростається посуш.

Ти молишся… та чи тебе молитви збережуть,

якщо уже знаєш, що поле своє не докосиш?

І дихать боїшся – боїшся сполохати мить.

А миті однаково… Що їй до тебе, їй-право?

Буває, що пам'ять забутим іще забринить

(хоч, може, то й друзі побряцують міддю з канави?),

і знов намагаєшся перемогти і змогти –

даремно ґвалтуєш вітрами вже випитий мозок.

Давно ти (давно!) аж по ніздрі – в пісках самоти!

А як виживати – подать хіба Господу позов?..

Тобі іще хочеться знову почути спів ринв,

і ночі коротшої, й дня хоч на крапельку довше:

ти важко ішов, ти неначе навпомацки жив.

Тепер зупинись, хоч самого себе поборовши!

На Божих цидулках запікся ти кров’ю, як вірш…

Даремно у світу цього вимагаєш спокути!

Світ мре над тобою. Якщо хоч на мить замовчиш, –

даси йому змогу Води тобі в горло хлюпнути.

Тут – без варіантів: і сльози вже – «божа роса»…

Ти кидав зернину? Оте вже – найвища оцінка,

що в пусті і суші зернина твоя проросла,

й спроможна те диво ще ока сприймати сітківка!