"Борня любові й смерті - це життя!" - одненька не спростована р'янь нами. Хіба жнива були?! Таке собі... жаття заблудлих колосків між бур'янами. І озирнутись нікуди. Куди?! І прихилитись - мов немає України. Є лиш оця "врем'янка" край Води. Хоча, здається, і Вода от-от одрине! "Прощаюсь, і прощаю вам усе..." А може, варто нас було би і проклясти, щоб озирнулися - куди це нас несе, де дурня клеїмо, який вже "клеїть ласти"?! Хіба колись ти мислив, що з братів, які злетяться зі всієї Висі, за все твоє - чим жив, чого хотів, проголосують "цілих" двадцять вісім?! Такий був "з'їзд"... Останнього рядка нема у віршах, та його й не треба, якщо уже й "горілка не така", бо не співається уже і простонеба. Дивлюсь у дзеркало, й теж бачу там бомжа, пролетаря з талантом пролітати... Уміння годуватися з ножа нам не дали ні Бог-Отець, ні тато. А все-таки... яка ж у всьому суть (не "шкурна правда" і не "право шкурне")?! Ми ідемо вже... Так тому і буть! Суть в тому, що... хоч совість ще - не курва! В сад вийшов ось я, мовив: "Талалай", -
схлюпнувся наостанок слізним сплеском.
Луна аж захлинулась "А-а-ла-а-ла-а!!!"
по-чесному - пречисто і вселенсько. Як хочеш, то і я прощаю всім пречисто і вселенсько, і все чисто. Лишається нас цілих двадцять сім за наше заступитися колись-то...
Нас тільки рух рятує від поразок! Томи "елегій”, друже мій, – сміття: лиш він – натхнення, прагнення подразник і сенс життя. Чуттям небес набухли пружно вени... На множину розбилась однина... Дивись, ізнов червоний кінь Гогена збіг з полотна. Він – ще не раб: розбурханий, ігривий! Туди, де сонце тоне в ковилах, лечу на нім, тримаючись за гриву. І без сідла! У синю даль, у теплий росний квітень, у мрії, у пісні – од бід і тавр! Я – не людина, він – не кінь: ми – вітер, стрімкий кентавр. Пульсує світ – гудуть сердець тамтами. Вмира в мені зачерствілий "естет”: я відчуваю твердо копитами цілинний степ. Знов у якомусь вимірі "четвертім” струмую чистим вільним, як вода! Мені пилком безсмертника безсмертя на обгорілі вії осіда. Мовчать набридлі сурми і куранти. Ледь зблисне мить – злітаю враз у ній! Пригадую дитинства "есперанто” і розумію птиць і плазунів. Минаю села й звурджені міста я, воюють де "палаци й халабуди”... Вже ні добра, ні зла не пам’ятаю, бо чую лише гасло: "Далі буде...” Не визнаю... не визнаєм ще пута – я + мій кінь. І хочемо (і хочу!) далі бути повік-віків!
Здавалося, усе усталене і вічне: всі істини «давно спресовано в брикет»… Коли ж погас туман, і світ сяйнув у вічі, ти раптом зрозумів: «Усе таке крихке!» Розгублено стоїш, без прав душі відвести. У чім твоя вина – ти ж все віддав сповна? Та чуєш, як гуде смарагдовий цей бескид, і як бринить основ дзеркальна площина, виштовхуючи суть рубіново-криваву нуртуючих в огні жертовному глибин. Тобі іще іти у ці грімкі заграви… Тобі резонувать на цей вселенський дзвін! Природі (на чутті!) відмовиш у всесиллі. Піднімешся навпрост, чигаючи з-за хмар – як можеться орлам тримать ударну хвилю. І ще відповіси ударом на удар! І дивом воздаси ще Космосу за диво! Тобі пора у путь. Покайся і виходь. Ти – становий титан, герой, трибун – Людина – єдине, що створив єдиного Господь на п’ятий день буття, уже коли смеркалось, набувши перед тим уміння і знання. Борися і твори! Пробачиться зухвалість, і сумніви, й страхи, й натхнення навмання.
