ХРАМ ГОЛОСІВ

І струни, мов рілля… І пензлі, мов дрюки…

І горлиці складаються, мов книги…

На савані стіни – повзуча тінь руки

(то пальці, мов гаки… то пальці, мов листки…)!

Я – наче на снігу... Так холодно від "снігу”!!!

А сталактитний крап канудно цокотить…

А цвіркуни іржуть, неначе спраглі коні…

Хтось виє в глибині… Я знаю, це коти,

що обжили давно вологі ці кути

(прислуга Сатани чи душі у загоні?)!

Де мій осонний Дім, мій Час і мій Народ?

Тужу у надрах мли, на віщім перехресті.

Підраненим колись я сам знайшов цей грот.

І сам на стінах бив петрогліфи і фрески.

Нехай ще по боргах втридорога плачу:

щоб не сполохать біль, не ступиш тут і кроку.

Та в кого є іще своя Стіна Плачу,

Гордині Мавзолей і Сподівань Некрополь?

Ось Бог – ще немовля на пасіці зірок.

Ось Пращур на лужку з бандурою "мамаїть”.

Ось Віра і Любов, яким не вийшов строк.

Над ними – височінь, якій кінця немає.

Вони – не міф, не сон, не тіні "одкровень”.

Їх лики не стечуть в нірвану параної,

бо воскресають знов у кожний третій день.

Їх чую голоси – вони в мені, зі мною.

Їх відчуваю я по-іншому щораз,

лиш смолоскипів грань  заміниться на стінах:

їх трансформую сам, їх трансформує Час –

Надію у Доньку... Скіфаду в Україну –

у вічну Гордію...

                               І постає жива

Історія, а не сумна "пригода”.

Щасливі мало вірять у дива.

Не жду їх я: коли не ждеш, дива приходять.

Мовчить Сестра... Мовчить! Неначе прокляла.

І Друг давно між тих, що "ждуть мене за рогом”...

На жаль, не розгадав абракадабру Зла...

Ненависть же і Лють я сам жену з порога.

Хай кожен з них ледь-ледь, але Спокусник-Змій,

та всі вони сумні й захриплі від утоми.

Тому я вірю їм, як Істині самій,

як Богу, як Життю і як собі самому.