Нас тільки рух рятує від поразок! Томи "елегій”, друже мій, – сміття: лиш він – натхнення, прагнення подразник і сенс життя. Чуттям небес набухли пружно вени... На множину розбилась однина... Дивись, ізнов червоний кінь Гогена збіг з полотна. Він – ще не раб: розбурханий, ігривий! Туди, де сонце тоне в ковилах, лечу на нім, тримаючись за гриву. І без сідла! У синю даль, у теплий росний квітень, у мрії, у пісні – од бід і тавр! Я – не людина, він – не кінь: ми – вітер, стрімкий кентавр. Пульсує світ – гудуть сердець тамтами. Вмира в мені зачерствілий "естет”: я відчуваю твердо копитами цілинний степ. Знов у якомусь вимірі "четвертім” струмую чистим вільним, як вода! Мені пилком безсмертника безсмертя на обгорілі вії осіда. Мовчать набридлі сурми і куранти. Ледь зблисне мить – злітаю враз у ній! Пригадую дитинства "есперанто” і розумію птиць і плазунів. Минаю села й звурджені міста я, воюють де "палаци й халабуди”... Вже ні добра, ні зла не пам’ятаю, бо чую лише гасло: "Далі буде...” Не визнаю... не визнаєм ще пута – я + мій кінь. І хочемо (і хочу!) далі бути повік-віків!
Дякую Вам щиро! А мені, мабуть, варто переписати відгуки друзів на цей вірш. Бо інколи руки вже опускаються ( чи, в даному випадку, "копита засікаються").
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
