ДЮДИНА

Весь Космос – "під”, і тільки віща ніч – "над”!

Немає слів і почуттів, і діл...

Але Вітчизна є, як Вічність, вічна:

тут мій наділ і "Чорний Переділ”.

Моя реприза – риска, гала-спалах,

метеоритна "подорож” крізь Час.

Про мене (й не про мене!) Калевала,

Кобзар, Авеста, Біблія, Манас...

Я сивий – іній, ковилова волоть.

Я юний – брунька, наголос єства.

Мене терзає невгамовний Голод.

Крізь мене Вітер віє-завива.

Я неприкаяний й при тому – окаянний.

Та дозвучу, як пісня, до Кінця:

омиють рани в маревах Мар’яни,

немов зірки, однакові з лиця.

Я – стадія палаючого степу.

Я – скіфський, перед Дарієм, вогонь.

Мене оббрехано, проклято, як Мазепу,

але мене і люблять, як його.

Ця ніч... ця ніч (на око – поволока!)

Все ділить на "минуло” і "гряде”...

Я був колись і Байроном, і Блоком,

акином і аедом, хтозна й де.

Я – прощення імам і кадій вбивства.

Я – зло, зола, земля, зоря, змія...

Я ворогам страшніше "кадебіста”,

бо кожний ворог завтра буде "я”.

І сам-собі нагадую я сливе:

"Ти – в рай? То парасольку забирай,

щоб у гірких не вигоріти зливах,

поки юрбою сунеш в небокрай!”

Я – "Homo sapiens” – улюблений Небес звір.

Я – сім’ядоля (доля і сім’я).

Я – однина і множина, і безмір:

багато нас, та в кожнім – тільки "Я”.

Багато нас, та в кожнім – тільки я...