Пес біля ніг, зітхнувши, ляже долі, хоч ти уранці з’їв його шматок: він всеньку ніч ганяв страхи у Полі, промерзнувши, «як цуцик», до кісток. Кінь підійде і форкне щось на вухо – столітній жарт, людьми забутий вже. Кінь престарий – ні гумору, ні слуху, мабуть тому, давно і не ірже. Вони з собакою – «обоє ще й рябоє»: ледь попусти – гайнуть на манівці… Слова злітаються, розгублені тобою, – збираються по крихти горобці. Бровко гарчить, грабіж відчувши знову ж… На те зітхає стомлено Буян… Птахи спалахують і спурхують (не зловиш!) – насотують пересміхом бур’ян. Зітхаєш ти, й збираєшся до хати, де знову будеш «горювати горілиць». Й тут, поглядаючи на тебе винувато, вертаються кінь, пес, і птиці-птиць. Ти щось Буяну форкаєш на вухо… Пес – наче випив кварту щастя нахильці… Та, подзьобавши зерна тиші «на макуху», тепер уже зітхають горобці.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
kraynyuk46:Сумно, п. Таміло. Чомусь за нас самих вирішують нашу долю чужі старі діди. Дивно. Огидно. Та тільки подавляться вони тим ягням. Ось побачите!
у Вас 
0
