ПОДИХ ЗИМИ

В ту ніч серед осені, в поїзді «Ковель – Одеса»,
У порожнім плацкартнім вагоні – вже подих зими,
На побаченні душ, і здалося, – в минулому ми,
Тільки нам напівголосно знову співають колеса…
Так, тоді, серед ночі – щаслива між буднями мить.
Тет-а-тет. Ну хіба… Провідниця, немов стюардеса.
Тільки музику дивну складають скрипучі колеса,
Тільки час, ніби стрічку, в клубочок мотаємо ми…
Адже всі – на порозі холодної надто зими…
Та в лабетах її, як в льоду, зупиняється потяг.
Тільки душ наших світло і радість, і стриманий потяг
Залишається там, у вагоні, де їхали ми.
У півтемряві все, лиш тремтить у підсклянниках чай,
Наче магма, гарячий, смачніший за все, що є в світі.
А за вікнами – зимно, за вікнами гониться вітер.
І здається, що кожний ліхтар промовляє: «Прощай!».
11.02.2010

КНИГИ
Перебирала книги… Ніч майнула.
Торкались пальці палітурок ніжно,
Немов вітались трепетно з минулим,
Та зупинявся погляд лиш побіжно…
У кожній книжці спить відбиток серця,
Живуть вони в своїх забутих нішах.
Розбитих тайн лежать сяйливі скельця,
Але надія – не зникаймо, ні ще…
Думки з думками тихо розмовляли
Про те, що все інакше, все – сучасне.
А так, здавалося б, потрібно мало –
Щоб тільки імена на них не згасли...
25.01.12

***
І раптом все, про що писала вчора,
Залишиться в минулому, як річ.
Як річ, що зісковзнула легко з пліч
І впала, і злетіла в Чорне море!
А завтра зранку я відчую те,
Що може лиш дитина відчувати.
Яка ж то, мабуть, радість все почати,
Та тільки час, як дерево, росте
І дивиться у вікна всі одразу…
А я йому свої дарую фрази,
Не знаю, чи йому потрібно те…
Хоча лиш він малює мій портрет…
11.10.12