Гончар Іван Михайлович, народився 1 березня 1953 року в с.Вістря тоді Коропецького району, а зараз Монастириського району на Тернопіллі, закінчував Вістрянську восьмирічну і Коропецьку середню школи.
Вищу педагогічну освіту здобув у Тернополі.
Був відомим футболістом у рідному краї, чемпіоном області, бронзовим призером першості України спортивного товариства «Колос».
Творчу діяльність розпочав з 14 річного віку. Автор більш як 2000 поетичних творів, оповідань та новел, працює над прозовими творами більшого формату.
Захоплюється образотворчим мистецтвом (грав’юра), художньою різьбою по дереву, столярною справою.
Я на сторожі
коло їх поставлю слово
(Т.Г. Шевченко)
Як невмируща воля,
Як правда без окрас,
В ланах широкополих
Стоїть, стоїть Тарас.
Стоїть в задумі строгій
Над кручею ріки,
Як вічна засторога
Народу навіки.
І за свободу нашу,
Що недруг продає,
Несе жертовну чашу,
Та хто із неї п’є ?
Чиї підіймуть руки,
Знесилені в труді,
Бо знов ідуть на муки
Раби оті німі.
Знов під склепінням світу,
Що обіймає нас,
Несе вогонь досвітній,
Щоби повік не згас.
І як вінець природи,
Не здоланий ніким,
Нескорений народе –
Твій непокірний син.
Побудь зі мною тут на моріжечку
Посидимо у купочці , як діти
В цю мить коротку і таку крихку
Ще хочеться любити і радіти.
Бо що надалі зачекалось нас?
У цьому світі може ми востаннє,
Збиваєм роси і торкаєм ряст,
Весні і літу правимо осанну.
Стожильний вкраїнський народе,
На зламі епох і століть
Ім’я своє чесне і горде
Згадай у часи лихоліть.
Як всоте тебе обкрадають
Злодії свої і чужі,
Як правду твою розпинають
І гострять на тебе ножі.
Знов хмари зловісні зі сходу
Збирають ненависть і гнів,
Розсіюють розбрат народу
І зраду віщують синів
Синів твоїх леле св’ятая,
Що ділять твою булаву,
А хижа ненависна зграя
Вже ділить тебе наживу;
Рубає на схід і на захід,
Паює, як знайдений крам,
А що би сказав на це прадід
Скажімо :Тарас, чи Богдан ?
Ти всоте зведешся на ноги,
Не раз ти вставала з колін,
Твої ще ревучі пороги
сурмою усіх поколінь
Підіймуть потуги народні
На поступ св’ятий уперед,
Ім’я твоє світле і горде
В нащадках твоїх не помре.
За вікном, кохана,
Сонце тьм’яне- тьм’яне,
Гріє і голубить в спомини веде,
На твоїй стежині
Відцвіла ожина
І за літом плаче небо голубе
Догорають мальви,
Ласкою зігріті.
І вербина коси хилить до ріки,
Серпень вже не літо,
Але ще не осінь,
Як тепло, кохана, рідної руки.
Похилився терен
При твоїй дорозі
І гориь калина спалахом кострищ.
І коли, кохана,
Ти підеш по осінь
У далекий вирій, то мене поклич.
Уже видніється стежина,
Піском і мулом вздовж Дністра
І ніг чіпляється ожина,
Червоним обрій догора.
У рідний край, неначе в юність
Вертаюсь берегом крутим,
Що не збулось і що минулось –
На серці карбом золотим.
Яких доріг прийшлось здолати
Висот життєвих і падінь?
Нести надії і утрати
В свого дитинства рідний дім.
Вже вечоріє під горою
І кане день у забуття,
І в’ється тихою рікою,
Що наче лінія життя.
Замерзла дорога і коні не куті,
Як згублена радість дорога оця,
І тільки над світом
Туман, як спокута
Не видно початку, не видно кінця.
♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥
Болить душа, німіє жилка кожна
І день такий, як перший у
Житті
А ти стоїш , як камінь, на путі
Що ні підняти й обійти не можна.
♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥
«Пам’ять»
Перенеси свій біль
І не вертайсь в минуле, як по камінь,
Що затулить ту порожнечу,
Що уже вигоєна.
Анти
Прапрадідів звага і стан,
Що з працею тісно сплелися;
Кострища і капища грань
І зерна дорідні пшениці.
Мозольна рука і сівня,
І меч, сагайдак за плечима,
З обличчям погідного дня
І чистого неба очима.
Такими судилося вам,
Такими в свідомість приніс я;
У шалі й молитві богам
У тугу сповитої пісні.
Фортеці, поляни ріллі
Високі остроги і вежі;
Ви з праці жили на землі
І працею мітили межі.
Чи з власних суєт і погорд
Чи владна десниця Госпожа
Розп’яла великий народ
Із серцем довірливим Божа .
Дорога
Все гірше видно потойбіч дороги
У сутінках при місяці вночі;
У гіллі лип ховаються сичі
І час, немов ріка через пороги.
Якась полуда криється в пітьмі
Там, де дерева шлях твій обступили
І споглядає око у більмі,
Мов статуя із скіфської могили,
А ми, немов дрібненька комашня
Вовтузимось у поросі епохи.
Байдужість наша, як чужа стерня
І вимираємо, як мамонти, потрохи.
Все меншає наш мовний ореал
І переносим ближче свої міти
І не турбує нас Москви оскал,
Що ворога шукає знов по світу.
Хто заступив нам овиди земні
Чи може у пітьмі поволі сліпнем
Іти пора, вже підвелись з колін,
Крізь темінь видиратися до світла!
А може б тобі вернутись?
Приїдь, ну хоча б весною
Так хочеться ще побути
Коло вогню з тобою,
.
У лісі, що недалеко
Від дому, в кінці городу
І може побачим лелеки,
Що повертають додому.
Їх крила в польоті терпнуть,
Що розганяє вітер,
Їх клином побіля тебе
Для мене зійшовся світ.
Доводиться так нечасто
Казати слова любові
Побудемо коло щастя
І заберемо з собою.
З собою кожен окремо,
Бо так розсудила доля,
А може разом підемо
Чи лісом, чи через поле.
І станемо на дорозі,
Не будемо більше прощатись
Он донечка на порозі
Запрошує нас до хати.
Дорога в дощ
І день і ніч,, і ніч і день - дощами,
сховався світ за овиди сумні,
спізніла осінь відчиняє брами –
дорога в дощ відведена мені.
Дорога в дощ, дорога в дощ, а літо –
коли до сонця в небі - голуби.
Сховай мене, мій непривітний світе,
сховай мене, сховай, та не згуби.
Безмежний світ, безмежний світ, безмежний –
спливає даль туманом до землі.
Дорога в дощ - ступаймо обережно,
щоб не стривожити й зайчати на ріллі.
Дорога в дощ, дорога в дощ, а літо –
коли до сонця в небі - голуби.
Сховай мене, мій непривітний світе,
сховай мене, сховай, та не згуби.
***
Часом дні розмірено тривожні.
Загубив самотній подорожній
на порожнім перехресті хрестик,
і кого той хрестик перехрестить ?
І лежить, мов докір чи прокляття,
дивне сяйво срібного розп'яття,
і крізь час мандрує, як прозріння,
суть його в житті - благословіння.
Як на цьому путівці порожнім
віднайде дорогу подорожній?
На важких життєвих перехрестях
не згубить би долю, наче хрестик.
***
Цю ніч мені ще треба перейти,
вона холодна і слизька, і чорна,
осіння ніч допалює мости,
і стогне ліс, як допотопні жорна.
Чого іще шукати у пітьмі,
коли вона напружено порожня,
намоклий лист на шибі у вікні,
і біль такий, що стримати не можна.
Нехай болить. Листочка доторкнусь —
він заблукав, немов відстав від зграї.
Востаннє цю надірвану струну
в душі напну, і, може, ще заграє.
***
Надворі дощ і вітер, ніч і осінь.
Душе моя, ти серед цих стихій
беззахисно голосиш
і...
Краплини б'ють по шибі, наче сльози,
течуть щокою вимитого скла,
перепелята плачуть на покосах
а...
перепілку кібець підстеріг день тому, -
ідіть у мандри у тепліший край...
Отак в житті не розповім нікому
й я...
що дощ і вітер, ніч оця і осінь –
немов моя роздягнута душа...
Замовкни, чи тебе хтось просить?
- ша...
***
Дерева тихі потойбічні
відбились в дзеркалі води.
Ніхто на світі цім не вічний —
ні люди, квіти, ні сади,
що потопали в білім цвіті,
рясніли плодом молодим.
Колись весна ішда до літа,
а вже до осені сліди.
Срібляться роси біло-біло,
як вже не перша сивина,
усе, що в серці відболіло,
іще болітиме до дна.
А ті дерева потойбічні,
розтануть в дзеркалі води,
все далі, далі на узбіччі
твої обірвані сліди.
***
За вікном, кохана,
сонце тьмяне-тьмяне
гріє і голубить,в спомини веде.
На твоїй стежині
відцвіта ожина,
і за літом плаче небо голубе.
Догорають мальви, ласкою зігріті,
і вербина коси хилить до ріки.
Серпень вже не літо, але ще не осінь,
як тепло, кохана, рідної руки.
Похилився терен при твоїй дорозі,
і горить калина
спалахом кострищ.
І коли, кохана, ти підеш по осінь
у далекий вирій,
то мене поклич.
***
Послухай, милий, як мене болить,
та ні, не тут, а збоку, трохи вище...
а за вікном додолу сніг летить,
і вітер тихо спогади колише.
Колише вітер спогади, як сни –
нам спогади з тобою залишились,
як ми з тобою бігли до весни
і серед літа раптом зупинились.
А серед літа - Боже - тихий рай –
і спогади до літа повертаю –
вуста шептали знов: «Мене кохай!»
вуста відповідали: «Я кохаю!»
Зима, зима... до літа знов іду,
до того літа знову повертаю.
Тобі до серця руку прикладу
і біль собі потроху забираю.
***
То мжичка в шиби, а то вітер знов,
немов заблуда, за вікном голосить.
Ще досі квітень зиму не зборов,
чомусь її не вистудило й досі.
І тягнеться за чоботами грузько
тяжка дорога між глевких проталин,
і ноги гріє зголоднілий бузько,
по черзі кожну під крило ховає.
І я несу той запізнілий сум,
що до весни не віднайшов дорогу,
печаль свою від осені несу,
десь по дорозі знайдену, додому.
***
Люблю осінні вулиці сумні
і стук каштанів, що падуть зірками,
собаки гавкіт поряд за парканом
і це містечко, що чекає снів,
і ліхтарів віддалені вогні,
дурманний запах пива із кав'ярень,
духів коктейлів з тихих перукарень
і закавулки вулиці вогкі.
Тут все розмірено,не квапиться ніхто.
Тут місце й час не мають суперечок.
І навіть кіт потерся в спинку гречно.
А ти, відкривши серце, як вікно,
шукаєш упокорення у тому,
що просто повертаєшся додому.
***
Темно-прозора тиша
тулиться до вікна,
десь поза мною лишена
гусне печаль німа.
Поміж землею і небом
мрії-думки без сну –
і повертатись треба
у площин земну.
Час зависа у просторі
на перехрестях доль,
і миготять між зорями
вістря тонких тополь.
Вечір обрамлений сутністю,
стужений, як струна,
світ цей ніяк не розсунеться,
наче фіранка з вікна.
***
Бачив я сніжинку на вікні,
і зима, здавалося мені,
вже прийшла на луки і поля, -
засинає сном моя земля,
засинає довго до весни,
і пливуть над світом білі сни.
Та повіяв теплий вітерець,
розпочав з зимою знову герць, -
і сніжинок стало жаль мені,
бо невдовзі на моїм вікні
залишилось декілька краплин –
у зими було замало сил.
***
Пірнали шпаки між стернею,
намарно шукали зерно;
йшла жінка одна, а за нею
йшла доля її, вже давно
покинула хату і діти,
неначе пташата без гнізд.
Повіяв непрошений вітер,
з собою солону приніс.
На вітрі хилилась тополя,
що очі ввібрали сумні.
Горбатився дим серед поля,
скорботний, як доля її.
***
Осіння ніч віщує день погожий.
Серп місяця завис в височині.
Цей день прийде як добрий подорожній,
що усміхнеться сонячно мені.
Осіння радість зіткана із суму
за тим, що вже минуло і мине.
А поки ніч, і у раду заснулім
колише вітер спокій хризантем.
***
Згубився день під глодовим кущем –
червоний захід ягодами глоду,
віщує вітер, мов зайшлись плачем
ворони у кінці городу.
Згорає осінь тихо, як свіча,
вчинився листопад в погожу днину,
і перегук останнього ключа,
як біль, як щем і спогад у людини.
***
Химери творять тіні на шляху,
і місяць сріблить збоїни дорожні.
Глибока осінь, наче дзбан порожній,
принишкла у забутому кутку –
ніщо не спинить і не сколихне
забуту в ночі на вузькій обочині.
В осінній сум, де радість потолочена,
веде
й мене
цей сум не обмине.
***
Лампади світло в принципі живе,
душа його затиснута у мушлю –
і часом з себе добувати мушу
нікому ще не сказані слова
прості, щоб інших обігріти –
хоча б маленьким вогником –
горіти.
***
Трава наскрізно коле височінь,
нанизує світів чужі коралі –
так перші звуки думки нерозталі
беззахисні, як промінь на чолі,
засвічений зі світанкових хвиль.
Купальську ніч на перли розмінявши,
збери усі, та вибери найкращі.
***
Колись знаду себе у тім листку,
що в нього закотилася роса,
а може, то непрошена сльоза,
що запеклася у журу таку,
що глибша від польоту птаха.
І звук погас в колодязі душі,
щоб віднайтися у дощі,
що за вікном в листку осіннім
плакав.
***
Як плакав я над квіткою в росі,
коли бджола малі вмивала крильця,
а літній ранок зачинавсь в красі,
і сонце осявало юні лиця.
Ти не збагнула, може, й дотепер,
коли на осінь літо повернуло,
що в тій росині хлопчик той помер,
його, напевно, у житті не було –
між небом і землею - чоловік,
а за покосом клепле перепілка,
доходить сонце коло, наче вік,
і знов на ранок зацвітає квітка.
***
Сніжинки, що летять,
жбурляє вітер -
їм, власне, залишається летіти.
Ламається крихка
химера гілки,
відлунюючи голос перепілки.
Уламки ті розкотяться по полю,
куди котилось перекотиполе.
Сніжинки, що летять,
жбурляє вітер –
не довго їм лишилося летіти,
і тиша сниться їм,
у тиші іній.
Життя сніжинки –
в вільному падінні.
***
Зима у краї біла, наче біль,
вбирає очі і вбирає душу.
Ховає ранок вигинами піль
у білу димку вихололу пущу.
Зима, як звикло, це лише зима –
на білім полі вибалки темнаві.
За білим спокоєм нічого вже нема,
у вибалках кущі сніги ховають.
А ці дерева ніби нетутешні,
навпроти ліс весь в інеї стоїть...
Чогось мені ввижаються черешні,
і сніг летить додолу, наче цвіт.
***
Крізь втому дня
пробуджуюсь вночі.
Тепло огня
чи світло від свічі
зберу в собі
стеблину до стебла,
а це - тобі,
щоб поряд ти була,
візьми усе,
нічого не розтрать, твоє - і це,
поки серця горять.
Поки душа
відкрита - пригорнись,
замовкни - ша –
дивись, дивись, дивись,
щоб не забув, бо пролетять літа –
не той, що був, і ти на та, не та.
Ми кращі, знаєм, —
у тобі, в мені.
А зараз маєм
образ на стіні,
і дотик рук, і золото душі,
і серця стук...
пробуджуюсь вночі...
***
Ще заберу тебе на довгу ніч
забутися у думі і розмові,
і зирять зорі, наче сотні віч,
як засторога вищої любові.
Несу тебе, моя солодка мить,
як спалах свічки, через темінь чорну.
Он зірка з неба вічністю летить,
щоби забрати мить цю неповторну.
Летить, летить, як музика вітрів,
струни тонкої величальне скерцо.
А промінь той, що мить одну горів,
навік лишився у моєму серці.
***
Останній рейс.
Спізнився.
Уночі.
Розріжу навпіл колію між світом,
що нею їде через весни в літо
моя химера.
Дощ, а я в плащі
у натовпі боюсь, що не знайду,
не втиснуся у пройом вагону,
і довго буде плакати потому
маленьке «я» - іду, іду, іду
між коліями днів у далечінь,
де два світи, як істина Евкліда.
В вагоні хлопчик із дитинства їде...
спізнився...
рейс останній
уночі...
***
Гудуть, гудуть вітри
у неба порожнечі,
неначе тінь біди
ховається за плечі.
Від неї не втечеш –
вона йде за тобою,
і спогадом пече,
і не дає спокою.
Але гудуть вітри
у небесах осінніх,
і плачуть явори,
і мжичка сіє, сіє.
Зійшлися два кінці
вербовою лозою,
і зморшку на лиці
вирівнює сльозою.
Бо знов лише вітри,
і догорає свічка.
Єднає береги
за поворотом річка.
І догорає глід,
як невигойна рана,
за мною слід-у-слід
моя Фата Моргана.
***
Покличу тебе привітно
далеку таку в світах
і плакати буду, як птах
у клітці. Вже не злетіти.
І тільки на пристані вітер
хустину твою і квіти
ще пестить, і мимохіть
з букета пелюстка впала...
На пірсі, де ти стояла,
ніхто уже не стоїть.
***
Тобі судилось недалеко
іти, та тінь твоя легка,
як помах крил легкий лелеки,
як шелест літнього листка.
Твої сліди не охололи,
хоча дорога до зими,
і пам'ятають видноколи
ті гони, де ходили ми.
***
Збирає сонце променів рої,
аж поки літо красне не розквітне.
Хитнеться день росою на струні,
майне за обрій птахом перелітним.
І забринить, як музика, мені,
далеким шумом виспілого літа,
коли оркестри струнні на стерні
заграє знову необачний вітер,
озветься щемом й мудрістю світів,
шукає в серці потаємну струнку,-
так день оцей, що щедро відгорів,
в моїй душі шукає порятунку.
***
Знов веду на самоті розмову,-
за вікном хурделиця, зима,-
пригадались друзі мені знову,
котрі є і ті, що вже нема.
Пригадалось, Боже - гомін весен,
разом всі у колі, як колись,
і душа моя, мов Перелесник –
урочисто - Богові молись.
Світ довкіл рожевий і зелений,
сонце підіймає небосхил,
і моя кохана коло мене,
і смертей немає, ні могил.
Не буває в серці супокою
на розвої ярої весни.
Господи, як можеш, то такою
в Судний день кохану воскреси.
Коли я покину землю грішну,
перед брамою твоєю зупинюсь –
може, я на світі цім найгірший
і замало за усіх молюсь ?
***
Господи, і чом воно так скорю?
І куди дівається, куди?
День за днем, а рік за роком вгору,
як у небо втомлене «курли».
Відгуділи бджоли над гречками,
і ще нижче сонях похиливсь,
і вже стежка зароста до мами,
на якій колись ходити вчивсь.
Господи, чого воно довічно,
все кудись іде без вороття,
і життя твоє, неначе свічка
догорає. В безвість вороння
вже кричить, як луни за тобою,
аж тремтить пожухлена трава,
і верба схилилась над собою,
тінь свою собою накрива.
Вітер розненсе пожовкле листя
до отої вічної ріки,
у котрій купавсь колись я,
де буяли молоді роки.
Не зупиниш їх і не повернеш,
хоч би ти в сорочці народивсь,
лист останній струшує черешня,
що у пам'ять раптом закотивсь.
***
Долає втома в самоті,
сльозяться очі від утоми,
і нешвидкі хвилини ті,
що будеш згадувать потому,
немов змарновані уже,
бо час нікому не вернути,
і тільки пам'ять стереже
і не дає мені заснути.
Лютневий вітер за вікном,
за кимось плаче завірюха,
і з писком пустки в унісон,
як в павутині бідна муха,
в якімсь тяжкім передчутті
душа твоя у клітці ночі
тремтить, а вирватись не хоче,
в своїм нікчемному житті
вже не шукає порятунок,
смиренно вип'є час, як трунок,
як безнадію тої ночі.
***
Може, то сон: якраз перед святом –
літо, подвір'я, мама і тато,
роси на травах, сонце на квітах,
всі іще разом, всі іще діти.
Дощ за вікном, сумна горобина,
осінь самотня, стіл і хлібина,
небо туманне в даль журавлями,
діти в дорогах десь за світами.
Отча хатина, стіл і хлібина
і на снігу, наче кров, горобина.
А за снігами вже мама і тато,
ніч на Різдво, якраз перед святом.
***
Уже видніється стежина
піском і мулом вздовж Дністра,
до ніг чіпляється ожина,
червоним обрій догора.
У рідний край, неначе в юність,
вертаюсь берегом крутим,
що не забулось, що минулось,
на серці карбом золотим.
Яких доріг вдалось здолати,
висот життєвих і падінь.
нести надії і утрати
в свого дитинства рідний дім.
Вже вечоріє під горою,
і кане день у забуття,
і в’ється тихою рікою.
що наче лінія життя.
***
Снується вечір в позачассі,
а я стою у забутті,
немов на сповіді на пласі,
немов востаннє у житті.
Роєм думки біжать по колу,
та не вертаються ніяк,
бо не збереш в житті ніколи
докупи літ, лише вітряк
малює коло знов за колом
по вже второваним сліду,
що ген зігнувся, як підкова,
котру в житті не віднайду.
Та не в підкові певно щастя:
в дорозі терни і каміння –
без остраху у позачассі
прийти б до сповіді сумління.
***
Я на столі порозкладав світлини,
немов життя прожитого хвилини,
де все відбито, наче у воді,
тут ми з тобою, гарні, молоді,
тут все насправді, все життя прожите,
мов дзеркала, які не заслонити
в лиху годину – Господи, прости –
бо на шляху між зорями хрести.
Лукава доля – меншає клубок
твого життя, і свічки на висок
скрапає віск, і ти радієш наче,
що ти того не чуєш, тільки бачиш,
що віск той серце, не чоло, пече,
як батькове здригається плече
під синовим залишеним плащем
і матері знесиленим плачем
кигиче чайка в небі над тобою,
а дні пливуть, як листя за водою…
Щоб освятити прожиті хвилини,
я на столі порозкладав світлини.
***
Заходжу в річку під зарінком,
шумить по гравію вода,
сміється ранок, наче жінка,
на мене сонцем погляда.
Я босий по воді незграбно
стаю, намацую пісок,
і легко так душі і гарно,
і жовтий віється пилок
із верб, що острів обступили,
відбились дивно у воді,
і сонце, що роси напилось,
їм пестить коси молоді,
до мене грає і сміється.
Надворі днина золота.
Заходжу в річку – і здається,
що з себе скидую літа.
***
Нагадай мені, раптом забуду,
нагадай мені весен політ,
коли ангели добрі, як люди,
коли тихий і лагідний світ
оживає і дихає свіжо
вітерець легким помахом крил,
нагадай, нагадай, поки віриш,
поки ще залишається сил
у житті для стрімкого пориву,
цвітом вересу ляж біля ніг,
і зостанься для мене щасливою,
щоб забути ніколи не зміг.
Павутинка кружляє у просині,
відлітає кудись в небуття –
від весни так багато до осені
і так мало, як ціле життя.
***
Зірна далеч в небі потопала,
в сніговії пелена густа,
і сніжинка зіркою упала
на твої розтулені вуста.
Тільки марно в небі намагаюсь
відшукать її стрімкий політ,
бо над нами ангели витають,
нас усіх боронячи від бід.
Чи тривогу, чи журу пізнала,
чи любові нашої тепло –
і сніжинка на устах розтала,
наче там її і не було.
Дай нам, Боже, доброти багато,
дай нам, Боже, радості й тепла,
щоб були здорові мама й тато,
щоби ти щасливою була.
***
Мені приснився якось тато
і мати – при вікні пряла, -
і наша хата небагата,
що притулилась край села,
куди веде крута дорога,
при роздоріжжі на поля.
Вклякну до рідного порога
вклонюсь. Свята моя земля,
мої одвічні обереги,
де прадідів моїх сліди,
де на подвір’ї грушка Бере,
що я малим колись садив.
Моя надіє і розрадо,
солодкий спогаде земний,
моя одвічная незрадо
в отій сорочечці лляній,
що мати ниточки пряла,
мені навік свята і рідна –
стежина в пам’яті пряма –
дорога у житті нерівна.
***
Мені наснились в небі журавлі –
вони у вирій рвали дужі крила –
не загуби мене націй землі,
аби навіки спокій не згубила.
Як осінь сіє мжичкою дощі,
дерева листя вже останнє тратять.
Залиш для себе в небі ці ключі
і вузлик зав’яжи собі на пам’ять.
***
Відбита тиша на воді
відлунює далекий спомин.
Мов люди, верби молоді,
і шум доріг, і лісу гомін
перенеслись в забутий сон,
що в цім житті вже не залишу,
і тільки з серцем в унісон
щось незабутнє пам’ять пише.
***
Нічого не буду просити
в тої ночі посеред зими
Новорічної. Вікна відкриті,
щоб зустрілись у Всесвіті ми,
коли душі, як зорі на небі,
позасвічує в просторі час,
лише Господь в господі у себе
і помирить й поміряє нас.
***
Доторкнися рукою привітно,
коли вистудить душу до дна
цей північний пронизливий вітер,
вночі свічку постав до вікна –
може, хтось одинокий блукає
по незатишних вулицях міста
і ні в кого на світі немає
у душі уже зайвого місця.
***
Промінь місячний зламаним пензлем
контуром ліг на поламану віть
вже безлисту, омелюхи мерзнуть,
на калині спинивши політ.
І душа моя затишку прагне,
доторкнися – і вже забринить.
Я на світі, на світі цім крайній,
лиш на мить зупинився, на мить.
***
Мороз розмальовує вікна
непомітно, як душу думки.
Лише душу малюєм навіки
і до променів сонця – шибки.
Промінь сонця спиває узори,
і зникають химери з вікна,
а душа чи у щасті, чи в горі
забринить, як найтонша струна.
***
Сніжок надвечір зиму розпочав,
і ранок в вікнах засвітився біло,
і білий світ, що білий, здивувавсь,
і дітвора з санчатами зраділа.
Встелив сніжок осінню каламуть,
вдягнув у срібно-голубу оправу,
немов в озерах, в небесах пливуть
біляві хмари в далеч голубаву.
Ще день пом’якшив легкий вітерець.
Капіж із даху, що навпроти сонця,
і лиш під вечір легкий морозець
засклив проталин на снігу віконця.
Вдяглася ніч спокійно за вікном
у білих шатах, ніби стала краща,
і світ заснув зимовим першим сном –
забуту осінь згадувати нащо ?
***
Вже відлетіли в небо журавлі,
і розгорта зима холодні крила,
і падають сніжинки до землі
на ті стежки, куди колись ходили.
Скажи мені, скажи мені, кохана,
що з нами поробили ті літа,
коли черемха нам стелила п’яно
під ноги цвіт, а далеч голуба
нас кликала у сонячні обійми,
манила мрій бурхлива течія,
а в серці птахом билася надія,
що будеш ти, що будеш ти моя.
Вже відлетіли в небо журавлі,
вже до весни дороги призабуті,
і падають сніжинки до землі –
того, що відбуло, не повернути.
***
Сьогодні розійшлись,
немов чужі з тобою,
як з дерева листки
пливуть водою,
і десь у далині,
за річки поворотом,
його на мілині
замулює болотом,
і не помітно вже
його на рівнім плесі,
і спогади лише,
мов дати, креслю, креслю,
не кличу : «Повернись!»
і сам уже не верну,
лиш спогади сумні
шикуються в шеренги,
як щастя вартові –
нема в душі сумління,
і час в хвилини ті
перероста в терпіння.
***
Дорога йшла
і кликала з собою,
а я боявсь
минутися з тобою,
усе стою
самотній на узбіччі,
а мав би, мабуть,
не іти, а бігти,
а ти пройшла
і мною не помічена
і теж одна
кохана не повінчана.
Прости мене,
хоча, за що не маєш,
пусти мене,
хоча ти не тримаєш.
Ні простір, час
не владні над любов’ю.
немає нас,
ми кожен
сам собою.
***
В патрона мушлю
закручу жарівку,
щоби уздріти
навколишній світ,
що видимий мені
в вікна квадраті,
де лапи ночі,
чорні і кудлаті,
зіперлись важко
на придомний пліт.
Спинюся в ночі на краю
між світом
і равликом побуду
ще собі,
бо тут мені
і затишно, і світло,
і сни безжурні
біло-голубі.
На мить забуду
тугу і журу,
побуду в себе,
наче добрий гість.
В кімнатній тиші
лише ночі млість.
В патрона мушлю
закручу жарівку…
***
Я чую ніч,
що крадеться до мене
по закутках,
що нам залишив день,
і на спочинок
сонечко руде
останню барву
покладе на клени.
***
Кімнатна тиша,
то іду на ганок –
сьогодні вечір
має вартну суть,
коли калини
у гаю цвітуть,
той равлик покидає
власний замок.
***
Останні осінні дні –
наче спомини,
мжичка, як щем.
Я на руки твої
ляжу променем,
а на коси твої –
дощем.
***
Осінні листки
як птахи
поволі сідають гречно,
а я подумав:
так хочеться
бути листком опалим,
щоб латати твою
порожнечу.
***
На розлогій хустці дня
кісточки калинові
визбирую
снігурами покинуті,
як скельця,
що були щастям.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1823 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
kraynyuk46:Так, зло і підлість трапляються серед людей. Але, на мою думку добрих, чуйних людей більшість. Вони підтримають і допоможуть. Треба вірити в к
у Вас 
