Розлуки
Ну хто ті придумав розлуки,
Що серце так рвуть із грудей,
Вкидають в безодню розпуки,
Пускають, як тінь, між людей.
Примарою, сірою тінню
Слідом за тобою пливу.
На душі сіє дощик осінній
І сам, ніби сон наяву.
Із грудей рветься подих-зітхання,
Стали хвилини, як рік.
Кожна зустріч у нас, як остання,
А розлука, - так ніби навік!
Ну де ті взялися розлуки,
Що серце так рветься й болить!
Немає в нас більшої муки
І щастя зустрічі не оцінить.
Живу я лише сподіванням,
Часу не втрачаючи лік.
Кожна зустріч у нас, як остання,
А розлука, так ніби навік!
Додав: poshipelov (29.01.2017)
| Автор: © Глоба Петро
Розміщено на сторінці : Глоба Петро
Поділіться цією публікацією у Фейсбуці :
Переглянули твір - 1665 чол.
у Вас # закладок
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Додати коментар :
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
( 50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++ ")
klavysjka : Так воно і є. З дитинтьва навчена дякувати ГОсподові за все, що мают. Та війна дала зрозуміти, що це потрібно робити щомиті...
virchi : Твір наповнений світлом, як молитвою за те, що багато хто сприймав як буденність, але тепер – як подарунок. Прості слова набувають сили, коли за ними
virchi : Який милий і світлий вірш! Після всіх важких тем про війну та біль - тут відрада (не в мінус іншим віршам про страждання народу!) . Ви створили
virchi : Так, маєте рацію. На відстані усе інакше, але справжній біль і страждання - тут, на Батьківщині