Живе в місті Луцьку дивовижна мама двох діток))))) Звати її Юлія Смаль))))) І пише вона неперевершені казки і віршики для дітей))))))

Юлія Смаль
Перша казочка з циклу "Живе Джерельце"

Ну от. Розкажу я вам сьогодні не просто казку, - сказала своїм дітям мама, беручи до рук спиці і недов’язаний шалик. – Я вам розкажу справжнісіньку історію про найсправжнісіньке джерельце. Воно було таке ж маленьке, як ви. От, що з ним трапилося.
Пізній зимовий вечір зазирав у шибки, а за вікном двоє дітей уважно слухали мамину казочку. Скоро їм треба буде йти спати, але спочатку...
- Бдзинь-бдзинь, - пробриніла маленька краплинка, яка зірвалася з бурульки. – Ой, перепрошую, я вас зачепила.
Пригріло сонечко і з товстих бурульок на гілках дерев почали одна за одною скапувати крапельки, збираючись у калюжку. Дорогою вони обов’язково зачіпали маленького проліска, примушуючи його весь час незадоволено нахиляти голівку. Пролісок нічого не казав, бо дуже вже йому подобалися весняні мелодії, які наспівували краплинки.
Скоро калюжа стала така велика, що вже не вміщалася у невеличку заглибину біля кореня дерева. І от ще одна краплина плюснула донизу і покотився веселий весняний Струмок, пробиваючи собі доріжку в ще замерзлій землі. Струмок собі котився і котився, до нього приєднувалися інші і скоро з маленької цівочки води він перетворився у справжнісіньку річечку, що бігла лісовою галявиною. Сонце припікало, весело дзвеніла вода у лісі.
Тим часом прокидалися і інші лісові мешканці. Виліз на теплий камінь вуж, незадоволено забурчав старий бабак, хотів було влягтися спати далі, він такий, справжній сонько, та до нього в гості якраз завітав ховрах – де ж тут поспиш!? Під кущем калини, якраз на межі галявини забило веселе Джерельце. Цілу зиму воно чемно спало під крижаною ковдрою, йому снилися гарні веселі сни, та от, пригріло сонечко, пора братися до роботи. Весняні квіти, трави чекають свіжої підземної води, щоб зацвісти, забуяти. Джерельце потягнувшись весело взялося до роботи. Спочатку хлюпнуло на свої бережки, щоб змити порох – а раптом хтось прийде напитися! І побігло собі у справах.
Так минув день, другий, минув тиждень. Струмочок весело збирав калюжки і бурульки, дзвенів та вигравав, скоро час йому буде повертатися на хмарину, бо вже пригріває сонце, залишилося мало снігу, сухішає земля, та й первоцвіти всі вже зацвіли, напившись Струмочкової води, далі вже тільки Джерельця і дощики будуть напувати лісових мешканців. Та одного разу довелося Струмочкові пробігати повз калюжу, яка вже майже висохла. А в тій калюжці плавала справжнісінька рибка!!!
- Що ж ти тут робиш? Тобі тут не можна – загинеш! – Стривожено вигукнув Струмочок.
- Розумієш, - сумно відповіла рибка. – Минулої осені, коли я ще була дуже маленькою, сильний вітрисько схопив мене з річки, йому було цікаво, що ж я за істота. Мені було важко дихати, а вітер в цей час вже був над лісом, то ж він взяв і вкинув мене в холодну осінню калюжу. Та скоро настала зима і я заснула. А тепер от, бачиш, я не можу потрапити додому.
Рибка була дуже красива, її срібляста луска грала на сонці різними кольорами. Стало шкода її Струмочкові, але чим він міг допомогти, він вже й сам пересихав.
- Ану, зачекай! – І Струмок чимдуж побіг до свого найкращого друга – живого Джерельця.
Він розповів, що там, посеред галявинки є калюжа, в якій бідкається маленька срібляста рибка.
- Як же нам їй допомогти? – запитало Джерельце.
- Давай я спробую хлюпнути водою в її калюжу, щоб калюжа перетікла в моє русло, а разом з нею й рибка, а тоді ти забереш рибку у мене! – вигукнув Струмок.
- Давай.
Так і вирішили. Джерельце нетерпляче чекало друга. Та Струмочок не зміг плюснути водою в калюжу. Води вже було мало, а земля навколо не така вогка, як раніше. Тільки Струмок набирав в долоню води, щоб вилити її в калюжу, як її одразу вбирала земля. Джерельце трішки почекало друга, зрозуміло, що там щось трапилося. Хвилюючись, воно не придумало нічого іншого, як застрибнути в русло до Струмочка. „Ой, як тут тісно,” – подумало Джерельце і покотилося туди, де друг ніяк не міг дістати рибки. Струмочок в цей час ледь не плакав від безсилля, але раптом його щось штовхнуло.
- Ой, друже, це ти?! – Вигукнув Струмочок. – Ану, штовхни-но мене ще раз!
Гоп! І рибка перестрибнула в долоню Струмка. Друзі довго чудувалися її красою, а рибка тішилася простором Струмкового русла.
- Як же в вас тут просторо! – раділа вона.
- Тут просторо? – здивувалося Джерельце. – Та ж тут тісно, от, я тебе віднесу назад в річку, там по-справжньому просторо!
От так, розмовляючи, вони не помітили, що в їхню бесіду не вступає Струмок. Він зовсім знесилився.
- Друже, друже, що сталося? - стурбовано запитало Джерельце.
- Мені вже час повертатися додому. Я вже зробив свою роботу, зібрав усі розталі бурульки докупи. Ще трішки і я зовсім вже випаруюсь на хмаринку. Та ви не турбуйтеся так, - усміхнувся Струмок. – Я приходитиму до вас з літнім дощем, з осіннім туманом, а наступної весни повернуся знову. А зараз вам вже час бігти до річки.
Останнім зусиллям Струмок виштовхнув Джерельце зі свого русла і легенькою хмаринкою полетів наверх, понад кронами дерев. Сумно стало на галявині без Струмочка. Джерельце запросило рибку пливти разом з ним до річки. Так, розмовляючи, вони не помітили, як дісталися до луки.
- Ну от, ти дома. – Засумувало Джерельце. – А мені час повертатися.
- Не сумуй, я теж припливатиму до тебе у гості, от, тільки дочекаюся літнього дощу, одразу завітаю, та й ти не забувайся. Ласкаво прошу, буду завжди рада бачити тебе.
- Бувай, рибко, мушу бігти назад, там стільки роботи! Весна ж тільки почалася.
- Бувай, Джерельце, не забувайся!
Повернувшись додому, під рідний кущ калини, Джерельце ще довго думало про своїх друзів, про те, як полюбився йому за цю весну Струмок, яка гарна і добра рибка живе десь зовсім поруч. „Все-таки, мені дуже пощастило, що я зустріло таких добрих друзів,” – засинаючи думало Джерельце. – „Мені дуже пощастило...”
Мама закінчила розповідати казку, а діти вже майже спали. Засинаючи, вони мріяли, що колись теж порятують когось з біди, зустрінуть таких добрих друзів...