«Її шукаю в тобі» Цілую губи твої, вони для мене – її, Її, неначе у снах, я бачу в тебе в очах, Мені ти кажеш слова, що говорила вона, Тому з тобою є я, немов вона ще моя. Шукаю моря прибій в пустелі сірій, сухій, Нас знов зима замела, та я шукаю тепла, В чужому серці – любов, я в ньому місце знайшов, Себе у нім зупинив, щоб її погляд не вбив. Та страшно жити із тим, що наше щастя, як дим, Такі ж літа золоті, але уста вже не ті, Практично той же балкон, та він для мене – полон, Тебе туди я веду, де вже її не знайду. Дорога мрій і думок згадають ще її крок, Тебе я так обніму, як вже її не візьму, А ти тримай мене так, немов я в неї в руках, І поведи десь туди, її де манять сліди. З тобою буду я там, усе тобі я віддам, Неначе знову весна, неначе ти – це вона, Тебе не знаю ще я, її вживаю ім`я, Я їй давно не близький, а шлях мій дуже слизький. Тому ти в мене одна, неначе ти – це вона, Тому її, мов у снах, шукаю в тебе в очах, Тому до тебе іду, немов її там знайду, Тому брешу я собі, її шукаю в тобі.
Гарно. З тими почуттями стільки проблем... Але куди ж без них?
ЩАСТЯ Дивлюсь я на нашу природу На її чудесну вроду Поволі сонечко світає на травах іній блиском грає лісок спросоня ворухнувся а місяць вже на всіх надувся його ж уже не помічають в повітрі тихо вже лунають сонні голоси птахів. Я на галявині присів. вона зі мною - спина в спину душею лиш до неї лину Від щастя серце завмирає Печаль і сум тоді зникає отак би й все життя прожив. В цю мить нічого не хотів.
Баба Яга громко пела и пекла пончики. И такие они выходили у нее пышненькие,кругленькие,румяненькие,что взглянув на них она улыбалась. -Ах, хороши пончики, да, я еще лучше-приговаривала Яга. Она красной скатертью накрыла стол,поставила самовар,достала кружки в горошек и побежала к зеркалу. -Свет мой,зеркальце, скажи...Нет, не говори...Я сама..Я сама все себе расскажу.Да -морщинки, да-сединки, да-нос длинноват...Ой, а где мои веснушки? Нет? Как это я без них? Придет Леший,а я без веснушек. Он же так любит их целовать и шептать каждой такие нежные слова, что я..Я задыхаюсь от нежности. Баба Яга стрелой понеслась в душ. Потом обратно к зеркалу. Веснушек не было." Может их нарисовать тут внучка привезла мне мешок супермодной косметики"-подумала она.Яга достала из шкафа малахитовую шкатулку. В это время по лесным тропинкам шел Леший.Он медленно пробирался сквозь густые еловые ветки,низко наклонялся к земле ,аккуратно разгребал прошлогодние листья и нежно срывал подснежники. -Сорок пятый-прошептал он и пошел дальше.-Еще двадцать и к ней. Леший мечтал о Бабе Яге. Так у него получалось.Чуть выйдет из дому и уже хочет обратно, и уже скучает по своей женушке.И шлет ей на мобильный смски , и кричит на весь лес о любви, и собирает ей цветы, ягоды, грибы... -На каждую веснушку по цветочку,все -домой -прокричал он и стрелой пустился в путь. Баба Яга сидела с малахитовой шкатулкой в руках и горько плакала...Огромный рыжий кот терся у ее ног... -Все,Маркиз,разлюбит меня Леший. Уйдет к Кикиморе жить. -Брось,ты эти мысли,Яга.Вот подойди к печке и выбрось в топку-сказал кот. -Разве, что с головой-огрызнулась она -Можно и с головой. Только тогда точно уйдет.Что ж ему с обезглавленной делать... -Я тебя ,Маркиз, побью...Еще слово скажешь и получишь... Неслышно на цыпочках в комнату вошел Леший. -Дорогая, на каждую веснушку...-начал он Баба Яга зарыдала и убежала в другую комнату.Леший пошел за ней. Он не понимал из-за чего такие страдания. -Дорогая...весна пришла,тебе на каждую веснушку подснежник принесла. Баба Яга закрыла лицо руками. Леший опустился на колени и стал целовать руки жены. -Не прячь свои веснушки. Не прячь... -Их нет..Они пропали-всхлипнув сказала Яга и положила руки на колени. -Кто-то , кто тебе сказала, что их нет.Я помню все до одной...Они все в моем сердце..Вот над бровью-раз, вот на крыльях носа -сразу пять...Вот у кромки губ...-Леший говорил и целовал...А Баба Яга таяла от нежности...И ей был уже неважно , что скажет и покажет зеркало...Главное он ей дарил...
Решил выхухоль жениться. Пошел к бобрам-соседям. В хатку бочком влез, поклонился и говорит: «Соседушки дорогие, пора бы мне, знатному выхухолю, остепениться, семьёй обзавестись. А сосватайте-ка мне невестушку из недальней запруды. Говорят, хороша собой: пузико большое, гладкое, лапки махонькие, перепончатые, рыльце чудненькое, длинное, глазки кругленькие мелкие-мелкие, как молодые опятки. Красавица!» Вздохнули бобёр с бобрихой. А делать нечего, надо соседушку уважить. Поплыли к соседней запруде. А там косматый поползень настороже: «Кто такие? Чего надобно? Подругу свою – выхухоль нежную – не дам в обиду!» Перья распушил, драться лезет. Кое-как угомонили бобры-старики храброго поползня, три раза им в воду с головой пришлось нырять… И вот вышла выхухоль – на бережок, помолилась солнышку, похихикала невдомёк чему, узелок с нехитрым приданым за спину закинула и поплелась вслед за бобрами на соседнюю запруду замуж выходить. А поползень косматый, пока они берегом плелись, уже прилетел к жениху на помощь застолье готовить. И был пир на весь мир, и такая невидаль на том свадебном пиру собралась, что, ох, долго вспоминали после местные зайцы да вороны, белки да лисицы про зверушек редких, диковинных… А прописано про всех них в одной большой печальной книге. В той же самой , в которой и про русских выхухолей говорится. И называется книга та Красной, оттого, наверное, что стыдно людям должно быть, что почти извели они и доверчивых русских выхухолей, и косматых поползней, да и бобрам одно время крепко досталось. Кончилась свадьба. Разбежались, разлетелись, расползлись гости дорогие. Кто как. И началась у наших выхухолей новая жизнь. Совет им да любовь! Ну, что стоите? Идите уже домой. Не мешайте молодым жизнь устраивать, семья ведь оно дело такое – личное, не для чужих глаз…
На вістрі леза не сльоза блищить, І не росинка грає переливом, Та й не дощу судилось його вмить, Я намастив те лезо вражим тілом. То хто я? Вбивця чи герой Вітчизни? І заслужив на страту чи медаль? Моє ім’я десь житиме чи щезне? Немає відповіді… Поруч лиш печаль… Ну що подруго, вип'єм за поразку? Чи, може, визнаєш таки ти перемогу? І те і інше дасться мені тяжко… Поруш! Поруш цю тишу строгу! Прийди до мене щастя, хоч маленьке! А я тебе роститиму вже сам… Для тебе я вставатиму раненько, З тобою буду віддаватись снам. Але прошу тебе ти не приходь одне, Візьми з собою ще одну людину… Ту, що любитиме завжди мене, Мою кохану і єдину. Нещасна)))
Помер відомий політик, на тому світі ніяк не могли визначитися, куди його відправити: до раю, чи до пекла... Сказали самому вибирати, а щоб зробити правильний вибір, мерцю дозволили провести добу у пеклі, а потім добу у раї. Сказано – зроблено. Ледве чоловік потрапив у пекло, там його зустріли раніше померлі колеги: депутати та міністри, почали вітати, святкувати зустріч, смажити м»ясо на вогнищі: чорти дрова носять, горілку подають. Потім пішли грати в гольф, так добре розважалися, що зовсім не хотілося покидати друзів, але цікавість перемогла: «Що ж у раї чекає?» А там - краса, чисте повітря, прозора вода капає із хмаринок, по яких можна стрибати, як у дитинстві. Усі щасливі і усміхнені, ввічливі та щирі. Хіба це цікаво? Нудно там, у раї. Коли прийшла черга вибирати, то політик, не задумуючись, вибрав пекло. Щойно чоловік зайшов за браму, ворота швидко зачинилися і він побачив своїх колег голодними, брудними та обірваними, вони ходять по вулицях і збирають у мішки сміття, за яке їм дають мисочку пісної каші на вечерю, та склянку води... Небіжчик почав стукати, битися об огорожу і кричати: - Ні! Не може бути! Ви помилилися! Вчора тут було гарно та весело! Відкрийте!- кричав розпачливо політик і розумів, що після того, як він віддав свій голос, вже назад шляху немає. - Та то ж було вчора, - відповідає йому якийсь невідомий і далекий голос, - а вчора ще була передвиборча кампанія.
Сюжет взятий із італійського анекдоту і перебудований на інший лад.
Чомусь мені ці два вірші поєдналися... до авторів це відношення немає))))) _____________________ Софія Кримовська Падає вірш у прірву сонце таке холодне наче твоє сумління біла листа безодня слово чорнильно-синє
падає вірш у прірву букви ламають ребра ми перебрали міру зрештою так і треба
губляться в леті коми плазма ковтне початок холод чи тільки спомин нам не дає кричати?
винна беру уповні що завинили двоє тільки мовчи сьогодні вчора зійшло водою
і не штовхай у спину я на краю на волі слово моє не спиниш навіть пекельним болем
Вночі стара вовчиця чомусь ходить біля моєї хати. Дивно, але її погляд я відчуваю, навіть у сні. Вона приходить і шкоди ніякої не робить, але з’являється, наче щось мені хоче сказати. Коли світає сяде біля хвіртки і на траві завиє, що є духу, потім – в ліс тікати, а на мене погляд кине, немов запрошення дає мені. Вже якось не витримав таких походеньок, тож вночі пастки наставив. Думаю: вже скільки можна… Просинаюсь, а вона біля хвіртки знов сидить. Як через моє пекло пройшла? Лиш Богу відомо. Якась примара, думалось мені.
Довела вона мене до безглуздя. Я вже зовсім не сплю ночами, дивлюся на неї, а вона на мене; свій засмучений погляд відвертає лише у ліс.
Якось пішов до друга, взяв рушницю і сиджу біля вікна. Вже другу ніч, вона не приходить, мабуть відчуває мою злість, сидить біля лісу. Я прицілився з вікна, але вона далеко. Вмить руки затремтіли, а в серці запанував сум та біль. Та що ж я роблю, я ж не вбивця?
З рук випала рушниця. Я вийшов у двір і до мене прибігла вовчиця, як собака впала у покорі біля моїх ніг. В її очах кипіла біль, яку мені так хотілося зрозуміти, своїм поглядом вона знову кликала мене у ліс. Примара мене зачарувала, бо я чомусь їй відмовити не міг
Я біг за нею по хащах, по скелях гострих. Мені так хотілося почути куди і чому так треба поспішати. Але Примара мовчала, лише озиралась на мене, чи біжу. Як же не бігти, вона мені спокою не дасть ніколи.
Вже сили більш не має, я впав за кілька метрів і вовчиця зупинилась. Бо попереду мисливська яма, дивлюсь, а там кіски. Вовчиця подала голос і щось під листям ворухнулось. Маленькі мордочки відчули матір і почали дряпатися догори. Трохи вийдуть і, немов колобки, скочуються донизу. Ой ви маленькі – поліз я в яму дістав четверо діточок. Мати їх облизувала, голубила й тулила, неначе людські сльози крапали з її розумних материнських очей. «Ось чому мене ти в ліс манила. Ти добра мати хоч і вже стара, але як сама без батька в дикий світ їх поведеш? Вона свій погляд відвела у бік, неначе хотіла сказати: «А це вже не твоя справа».
Я вже зібрався йти, але чую – хтось у лісі хрипло плаче. Пішов за плачем в темні кущі, а там у пастці вовку лапку защепило. Я не знаю, де мій страх подівся, але я голими руками звільнив вовка і він на трьох лапках пострибав, кульгаючи до своєї сім`ї. Підійшовши до нього, я роздер свою сорочку і перев’язав вовку пошкоджену лапку. Ну що, бувайте, друзі хижі, живіть і до мисливців у пастки більше не потрапляйте. А ти Примаро, якщо щось, то приходи! Я завжди прийду на допомогу. Маленька родина пішла в темний ліс. Малята бігали і гралися наче людські діти.
Я йшов додому й думав: «О, це справжня жінка, що врятувала всю сім`ю, вона ризикувала життям заради чоловіка і дітей, бо знала, що без них її життя не має сенсу». Я б подумав, що це сон, чи може вигадка уяви, але бувало влітку ранком встаю, то бачу біля хати траву, що полягла від ігор маленьких вовченят, а віддані батьки сидять закохано на краєчку лісу і спостерігають за своїм підростаючим поколінням.
Усміхаючись сонцю і людям... Кучерук Віктор Усміхаючись сонцю і людям, Я щасливий живу на землі. Переповнені ніжністю груди Зігріваю в любові теплі. Обійшовши учора півсвіту, Не згорів на чужині й не згас. Як потрібно вітчизну любити Вас учу й сам учуся у вас!