Щиро дякую, люба тезко! Наша із сестрою улюблена яблуня в дідовому саду всохла і в моїй душі оселилося відчуття жалю і невідворотності...Серед рутинних буднів і не помічаємо, як багато всього близького серцю втрачаємо з плином літ. А коли спохватимося, душа защемить, бо усвідомлюємо, що вже нічого не повернути...
У кожного своя життєва стежина. І хочеться, щоб вона була світлою і гладкою, та часом буває вона звивистою і тернистою. Всіляке доводиться пережити. Світле і оптимістичне закінчення у Вашого вірша.
Щемно...Такі ностальгійні рядки, пронизані родинним теплом і затишком...Так, безповоротно втрачаємо близьких серцю людей, та рідна хата, подвір'я і сад завжди нагадують нам роки світлого дитинства під затишними крильми батьків...