Гарно-гарно!.. Щиро, закохано! "Немає , мабуть , затишку у світі, Коли теплом й любов*ю не зігріті Твої оселя , прагнення та дні". А головна поезія - в останній строфі. Браво, Миколо Івановичу!
Цілком погоджуюся з головною думкоою автора. "Чия мова - того й держава". (Хто сказав?..). Не забуваймо про це! Але треба не лише ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ, а й писати грамотно. Бо в одному лише "на мові цій розмова" - стільки помилок!
Оце сАме отримала примірник збірника, виданого за підсумками міжнародного поетичного конкурсу на кращий поетичний твір до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка "Чатує в століттях Чернеча Гора". Загалом на конкурс надійшло 2547 творів. Вірш ввійшов у 157 найкращих. (А в іншому джерелі читаю, що з 1789 надісланих віршів допустили до конкурсу 205 творів авторів з усіх кінців України та зарубіжжя...). До участи в конкурсі відібрано 157 творів, у т. ч. - й мій "З ЧЕРНЕЧОЇ ГОРИ". Тож поки що, за результатами першого відбіркового туру, мій вірш втрапив до 2-ого Міжнародного поетичного конкурсу "Чатує в століттях Чернеча Гора" і до Вісника конкурсу (м. Канів, 2014, с.124).
Дякую, друзі! за ваші відгуки! Так, тема важка, сумна, болюча, проте не можемо оминати її. Мусимо розкривати правду, яку відбирали в нас московинські виродки.
Я теж з 60-их родом, але ми не лише знали, а й їли і паслін, і калачики, і липове листя, і цвіт акації, й іншу зелень. Хоча це вже не від голоду. Так, це відлуння, генетична пам"ять... Дякую Вам за коментар!
Навіть ми, чиє дитинство випало на поч. 60-их, теж їли липове листя, щавель (дикий), калачики, паслін... Прошу вибачення, що змусила повернутися думками у ті голодні роки... Дякую Вам!
"Пів", пані Ірино - це образно. Звісно ж, страждало більше, ніж пів-України. Мається на увазі, що західні області менше були під совєтами і ще не зазнали того, що східні, південні і центральні. Так, винен сам нарід, якщо зважити на те, що нарід - це і ті, хто забирали, висилали, виконуючи план і перевиконуючи... Тема - неосяжна! І важка... :(
Болюча тема. Однак ми не повинні оминати її, бо хто ж, якщо не ми самІ, повинні доносити правду про людиновинищувальну політику імперської Москви?.. Навіть якщо вона й ніколи не вИзнає своєї провини перед Україною (й не лише перед Україною!), головне - аби їх визнав світ. Повний бойкот, хоча б на короткий час, вважаю, зробив би свою справу в цьому питанні. А ще Москва боїться правди. Правди про себе. Тож доносьмо її до людства.
Слушно! Від нас багато залежить. І тому треба почуватись українцями, а не прогинатись перед ворогом, треба мати почуття гідности, власної й національної. Врешті, треба не мовчати, вимагати своє. Досить бути толератно-терплячими! Дякую Вам за коментар!
Дякую, пані Талю, на доброму слові! Наша справа - все зробити, аби й Москва визнала створений нею голодомор (і не один!) геноцидом проти української нації. Можливо, світ таки примусить її, головне - не мовчати. Я так вважаю.