Гарний вірш, пані Катерино. Я ніби прочитав свій останній вірш, тільки в іншій інтерпретації. Що свідчить, що про одне й те саме можна сказати по-різному, аби тільки це було гарно, хоча б так, як у Ваших рядках.
У ліричного героя й має змінюватися настрій, інакше він змусить усіх зеленіти з нудьги. А відносно оптимізму - та звісно, він має бути, коли змінюється настрій. Бо вічна чорнота ніколи не відносилася до змін.
Ми завжди восени думаємо про зиму. А взимку - про весну. В круговороті років. А в житті - не вдається, бо за життєвою зимою весна може наступити тільки в душі, в житті ж - навряд чи.
Отакий собі збірний образ усіх нас захотілося створити. Бо ми - полонені поезії. Нам від неї нікуди не дітися, бо, вирвавшись з полону, навіть не знатимемо, як жити далі. Є й полон солодкий, особливо коли в нього потрапляє з власної волі душа.
Дістала цього року спека й посуха, пані Катерино. Це Вам кажу, як фермер, у якого страждають поля. Але Ви так гарно подали цю проблему в поетичному руслі, що аж радісніше й веселіше стало на душі. Дякую.
Умієте Ви, пані Ліліє, зачарувати метафоричністю свого слова. Вірш чудовий, хоча попередні рецензенти мають рацію - над ним ще варто попрацювати суто в технічному плані.
Дякую всім за увагу. Так воно влаштоване, це життя, що живемо завжди з надіями на краще, але приходять завжди гірші часи, бо з часом вичерпується наше життя. Тут нічого вдіяти не можна, хіба просто жити, радіючи кожному дню.