Сказати, що гарна поема - це мало що сказати. Вона душевна і сама, як рана на серці лелеки. Єдине, що змінив би - це слово "порхають" у відношенні лелек. Як на мене, воно для цих великих птахів не дуже підходить. Але то так, власні відчуття, бо на весь твір одне слово надважливого впливу справити не може, тим паче, на такий твір.
Дякую, пане Лірик, за Ваші слова. Я сюди не викладаю прозу, бо цей сайт більш поетичний. Тож завеликі об'єми прозового тексту тут будуть навряд чи доречні. А подавати малими шматками уривки великого твору теж навряд чи завжди доцільно. Хоча, можливо, дещо з невеличких творів, а в мене є вдосталь і таких, може, й варто викласти, ще подумаю. А втім, поціновувачам прози так же само лекго зайти й на прозові лутературні сайти, як і на цей. Ще раз дякую за увагу до моєї персони, як автора.
У кожного, хто припадає до слова, напевно, є такі думки, бо в кожного колись буде останній вірш і остання думка. І людські душі довкола, від яких залежить пам'ять про нас.
У кожного покоління свій світ. І Київ свій. Не може нічого застигнути в часі. Все має змінюватися, інакше не буде життя. Але в який бік зміни - то вже інше питання.
Кохання - то є щастя. Але й біль водночас, коли "в снігах твоїх мовчань втопилось небо". Вірш сподобався. Бо коли про кохання пишуть чи з болем, чи з надією, але головне, що душею - як таке може не сподобатись. То треба не мати душі. Або не кохати.