Вірш гарний. А щодо теперішньої війни, то її витоки в Криму. І нашій владі. Не впали б там у прострацію всього лише пару днів, можливо, все було б інакше. А так... їм байдуже, капітали пливуть, як і раніше, а можливо, й потужніше, а нам, як мовиться, "відгрібати". Віриться, що ми вигребемося з ями, але та яма до скону віків лишиться червоною плямою на тілі України.
Чудово. Душа - ось той найбільший зошит людини, що має вмістити все. А деоева не винні, хіба нещасні, коли їхню кору плутають із власною душею. І люди ті, що шкрябають на корі чи паркані, теж, певно не надто щасливі, коли не можуть умістити кохання в душі, а розхлюпують довкола - бездумно й неоковирно.
Суть навіть не в осінньому смутку, суть у хвилях життя, які несуть нас від одного берега до іншого. Іноді здається, що життя - річка, де з одного берега неодмінно видно інший. А воно, виявляється, море, де з часом усе ховається за горизонтом.