Напевно, то неправда, що на світі ніхто не хоче війн. Інакше їх просто не було б. Хтось їх хоче. А воювати мають здебільшого ті, хто ніколи їх не хотів.
Кажуть, людські душі, що покинули цей світ, аби відвідати нас на землі, втілюються в птахів. Хто його знає, як воно насправді, але так хочеться іноді побачити у пташиних крилах мамині руки. Гарно вірш у Вас, пані Наталю.
Щоби летіти в небо, треба мати дані Богом крила і своє бажання злетіти. А керівники з темрявою ночей - та це все явно не нездоланні перепони. Якщо "любов кличе в серце", обміліти навряд чи можливо. Дякую за поетичні роздуми.
Відносно складу, пане Петре, щира Вам подяка, бо десь механічно пропустив, як набирав текст. Уже виправив. А відносно занадто великої присутності слова "сни", то так задумував, можливо, дещо й не вийшло, всякого буває на ниві творчості.
Долю не треба ні перемагати, ні приймати, з нею треба жити, надіючись на зміни. Навіть якщо їх не буде, в них треба вірити. Інакше буде, як у цьому вірші.
Не в бур'янах, певно, суть, а в тому, що інколи приходить день, і людину відвідує розпач. Його треба пережити, не піддаючись до останку. І тоді, як і кожного ранку, зійде сонце.
Дякую, пані Наталю. Вірш не про особистісні якісь відчуття, а просто захотілося відтворити атмосферу людського розпачу, який відвідує на якомусь відтинку життєвого шляху, далебі, кожного.