Та звісно ж, пані Ірино, що не кожна осінь - лихо. Та й узагалі, осінь - не лихо. Але ж є таке поняття, як поетичний прийом. В даному випадку це якраз він і є.
Пам'ять про нас, пані Катерино, це не стільки навіть заповітна мрія, скільки зміст нашого перебування на цій землі. Я маю на увазі добру пам'ять, звісно.
Це для нас, зсередини, Всесвіт - безмір; а коли глянути з-поза нього, збоку - може, теж точка. Це як людина - збоку глянеш, людина, як людина; а зсередини - безмір.
Цей вірш, пані Катерино, це як своєрідний гімн коханню, яке нібито обридло і про це кілька стовпців, але варто одної усмішки - і всі відречення та відхрещування, суть пусті слова, і не більше.