Є у Оксани Забужко такі рядки: " І цитрина до чаю, і трошки одчаю"... Не перший і не останній чаєм запиває. Йдеться саме про "швидкоминучий жаль", про поверхневе почуття, і лір. героїня це безболісно розуміє. Дійсно, у деяких життєвих ситуаціях краще зігріває чай, аніж взаємини.
Сашунь, тіло не пускає?? Шо ж це за тіло таке "інородноє": у людей, як у людей, - тіло рветься, та розум забороняє, а ми завше маємо те, що маємо... "И грустно и скучно" було Лєрмонтову. Оскільки засилля російських поетів на сайті не бажане ( і так вже Льоша Тичко Єсеніним іменований), тому тра' до "скучно" підібрати український синонім. А за високі поривання - най-найвища оцінка.
"Впаду, розіб'юсь, зірвусь з небосхилу" - і як після цього такому довіритись, га?.. Гарненько і ліричненько. Якби ще вдавалося уникати злиття приголосних, як от "В СВоїх", "заблукаВ В Них" - а то язика мила зламає. Чи то задумка така: менше говорить - більше довіряє?
Альош, читала вчора опівночі, читала... Почала коментар писати. Бачу, Ваш аватар "стрибає". Ну, думаю, допи...салася А він і сьогодні "стрибає" - мабуть, відчуває, що хочу дуже Вас похвалити: і емоційно-насичено, і по-чоловічому стримано (таки не СТРИБНУЛИ у гречку, а зробили НЕОБДУМАНИЙ КРОК) , ну і "очччень еротічно" (чи як у Вас кажуть?). Словом, "п'ятьорка" і плюс.
Вітю, здорові були. Все дійсно по-осінньому прекрасно. І було б ще "кращіше", якби переглянули ось це місце: "Не сумуй... Не журися, що в осінь Залишається мало надій."
Тут проситься чи розділовий знак (не сумуй... Не журися, що - в осінь" ( бо пропущено слово ідеш, прямуєш чи т.п.)) чи зміна цілої фрази: "не журися, що в осенІ мало надій" - потрудіться трішки, щоб досягти "вершини".
Марійко, Ви правильно дали означення - це саме ТВІР, аж ніяк не вірш. Це - Ваші роздуми про сенс буття, які ще повинні набрати і чіткішої форми, і глибшого змісту. Хай Вам усе вдасться і хай Ваша праця не буде даремною.
Хто колись говорив, що він - не лорд? (та ж лорд - Ніжності й Кохання) Але хто плиту після того, як кава збігла, мити буде????? І ще цей рядочок трохи насторожує мене, як читача:"Сяду тихо в кріслі не пом'явши сукні"... Чому це Ви сукню вирішили одягнути, Льош?
Із якого не стану я боку,- Не міняється з часом наш Дід!.. Позирає усе (ненароком) На сусідку ( як зникне сусід): На сусідчині очі розкосі, На хвилюючі вигини губ... І, напевно, дружина, як осінь, Через те Діду вискубла чуб
Катрусю, я рада (незважаючи на трагічність ситуації, описаної тобою), що ти читаєш гарних поетів і що вони тебе надихають писати такі відчайдушні рядки). Остання строфа, як на мене, ще повинна "визріти". Як і позиція твоєї ліричної героїні. А небо є завжди. Іноді просто і воно дає зрозуміти, що не кожного впустить у свої простори. Тобі бажаю щасливого повернення.
Оксанко, Ваша Божа іскра освічує клавіатуру і Ви так само, як і поети, створюєте яскраві музичні сузір'я. Успіхів, успіхів і натхнення!..
Так, Натусю, нове життя і нове небо, ще вище. І з якого, можливо, ще болючіше падати... Але цього разу я буду хитріша: підмощу хмаринку із Вашої загадки
А Наталочці - аби тільки малятка, чи свої, чи сусідські! Усі наші будуть, - обіцяю! Погоджуюсь, Том, із твоїм настроєм - не песимістичним, а, швидше, реалістичним. Та не така з мене Ведмедиця, щоб лапи з голоду в барлозі смоктати просто хотілося наголосити на тому, що, на жаль, чоловіки частенько перекладають свої обов'язки на жіночі плечі ( а іноді й ховаються за них), чи не так? А потім ще й бурчать, що справжні жінки "перевелись": не ніжні, не чуйні, на "шпильках" не ходять - ведмедиці, словом
Цей вірш мені по-справжньому подобається. По-чоловічому сумний, що "коле, як багнет" і зачіпає-зачіпає жіночі серця...
" Я покладу листок, весь мокрий, із дірками, Удома на камін, як цінність, раритет..." - можливо, такий варіант? Бо якось незрозуміло "я підніму листок ...... додому... "