Я от ,що подумав.Нині ми,як розрізнені потічки,кожен сам по собі.Але ж у природі поодинокі струмки пересихають,здебільшого.А коли вони зливаються воєдино,то це вже сила.Бурхлива, прісноводна ріка дарує людям життя.В нашому випадку,коли ми ,як потічки ,зіллємось в одне ціле,то це теж буде сила -- сила духовна.Та й ,зрештою,ніколи не завадить зайвий раз підтвердити,що наше національне коріння --це Любов. І вона вічна.
То ви,пане Вікторе,так зрозумів не заперечуєте.Це добре. А от девіз ,хай залишається девізом.Ви,мабуть,читали,що писав я не про себе,а про нас,як гурт,що зможе.І я вірю в це.Розумію -- одного вірування мало,якщо більшість *безбожники*.Спочатку давайте разом зголосимось,що це потрібно не лише нам ,а для збагачення духовності України.
А хто з нормальних людей,пане Вікторе,відрікається від рідної землі? Гірко лише,що українських українців мало.І ті, справжні, ніяк не згуртуються воєдино.А від того і вдача *Із суму й болю предків звита.* Яничарам же, насамперед доморощеним ,того і треба.
*Сніги виблискують*,*Сніги померкли*, То вдалині,то поблизу. Це сивий вітер із Говерли Приніс у Вишгород таку красу! І я віщую,буде гарно, Бо блідість кину за межу. І все,що я робив, не буде марно, Про це я іншим разом напишу.