Покинувши сутінь верхів’я соснову...

Покинувши сутінь верхів’я соснову,

Спустилася вивірка хутко на сніг.

Гребеться під стовбуром, рудоголова,

Неначе в заметі готує барліг.

А може від дятла сховатися хоче,

Що, збившись із ліку, ізнову почав

Уперто й терпляче від ранку до ночі

Свій вік рахувати – і сон розігнав?

Чи вітер зухвалий її розтривожив

І випала шишка із лапок на сніг, -

Рвонулася білка донизу прожогом,

Щоб я в неї харч відібрати не зміг?

Дива відбуваються взимку в природі,

Та нас розморила життя метушня.

З диванів піднятись натомленим годі,

Коли й на екранах є дятел щодня.