Душа моя обвітрена, Під хмарами обдощена, Яскравою палітрою Веселок запорошена. Із крилами обдертими, Які грішать і каються, До сонця розпростертими, Що зір ясних торкаються. І росами, мов перлами, Сіяють в Божій милості, З оголеними нервами, Що хворі надчутливістю. У битвах пошматована, Знекровлена, обпечена... Та небом зацілована І на любов приречена!
Ярославе, дякую Тобі, Друже, стільки добрих слів, навіть не знаю, що й відповісти... Все гаразд, бували й гірші часи, я мушу виписатись, аби полегшало...
Знову вечір ліг на плечі, Ніч – то час душі розп'ять, Час для свіжих самозречень, Недописаних міжрядь, Недомовлених освідчень, Пошматованих сердець, Як вужем у душу відчай Заповза в глухий кінець. Час розвіяних ілюзій І нав'язливих примар, Коли друзі – вже не друзі, Обезкрилений Ікар. Час на пошук вічних істин І божественних начал, Коли думам надто тісно, Слізно скапує свіча. Коли янголи іскристі Обіймають крильми нас, І поет, немов провісник, Проника крізь простір-час...