Знов у вирій летять журавлі, В небі чутно журливі пісні. Чом, журавлику, тУга гірка? Чом, пташино, ця пісня сумна?... І я чую - як крик журавлів З піднебесся летить до землі - Ой, не рідна нам ця чужина, Серцю мила своя сторона, Гарно в ній нам літати і жить, І маляток в гніздечку ростить... Але час відлітати вже нам - Нас чекає чужа сторона!
Якщо твоя душа має таку потребу - пиши! вчися, прислухайся, працюй над собою, шукай слова, свої Образи і рими і не бійся суворої критики чи навіть осуду, бо все починається з малого... через терня до зірок!
Маріано, це я показата Тобі, як можна працювати зі словом і думкою, відпускай її - хай летить аж до зірок! А це мені зайняло рівно дві хвилини на написання.
Важкі повіки пеленою Лягли на очі й забіліли, А неба синь, що в них жевріла, Ключем журавликів злетіла В світи далекі й невідомі, І сльози знов течуть невтомно Дощем осіннім і холодним... А я чекаю на погоду І на весняний промінь сонця, Що стане серцю охоронцем І прожене правічну втому... А поки що - хай теплий спомин Про вЕсну, літо й море синє У мою душу знов прилине!...
Мало бути таки "І", вийшла одруківка, дякую, що помітив. А "земля" мені чомусь краще лягла на душу, вона ширша, аніж "поля". І Тобі, Вікторе, гарних нових днів!
Пані Катерино, та нема там жодного песимізму, я ж пишу з огляду на те, що людське життя в порівнянні з вічністю - лише мить, тому й "скоро душа відтане". Нема чого боятися таких слів