Дякую, Катрусю, на доброму слові! Я завжди намагаюсь зазирати у глибокі глибини душі людської, намагаючись пізнати її справжню суть, бо поверхня часто виявляється оманливою...
Моя нене-Україно, милий серцю краю, Чом так часто мою душу біль лютий проймає - Коли бачу, як терзають нашу землю-матір Й розпродати її хочуть вороженьки кляті? Ворогами ж називаю не тільки чужинців, Бо лукаве серце в грудях носять й українці. Не відають грішні люди, що творять бездумно, Бо хто руку власну ріже – хіба це розумно? Зневажати власну матір синові негоже, Бог карає за це дуже, забувать не можна. Не живемо, любі браття, лиш одную днину, Пам’ятаймо - всі ми разом, мов одна родина. Шанувати треба ближніх, гідність не втрачати, Бо ж виходим і вертаєм ми в одну й ту ж хату. Вона зветься - земля рідна, ненька Україна. То ж любімо й бережімо - вона в нас єдина!
Бачу, на Анумо потягнуло магічністю. Заворожує, Ігоре! Мені колись також написалось про магію карпатської ночі.
Терпко-терпко пахне хвоя, По якій пробігла лань. Чуєш, наче за горою Чутно відгомін зітхань? Ніч закутала у чари, Заманила у полон - Незбагнений і примарний, Де немає заборон. Стогне Мавка, стогін ллється Понад скелями, увись, На ці звуки хтось озветься Нині, завтра, чи колись. Бо над чарами невладна В горах згублена душа, Коли нічка зорепадна Так спокусами втіша. Чари відьомські розпустить, Задурманить дух і плоть, Цю містерію розпуcти Легко так не побороть. Повний місяць стиглі зорі Ніжно пестить угорі, З цих магічних перетворень Не один до тла згорів. На малиновий жертовник Хтось Комусь кладе дари, Промовляючи безмовно До правічної гори. Вихиляють мавки в танці Свої стегна і хвости. Хочеш стати їхнім бранцем? - Душу в гори відпусти. Там скуштуєш присмак раю І пізнаєш власну суть... Древня ніч не проминає - Вічна є її могуть!
Дуже гарно, Катрусю, мені пригадався мій Менестрель, який написала десь рік тому.
Ця ніч, мов грона винограду, Над світом втомлених осель Нависла знов. У її владу Віддався бідний Менестрель. Химерних хмар похмурі лики Сльозами скапують з небес У Його серце, наче ліки, Щоб трішки смуток його щез. А нічка гралася зірками, Аж розбудила сплячий грім. І Його серце, колись камінь, Зазнало дивних потрясінь. Жбурляло небо блискавиці, Що вихилялись навсебіч. Лиш Менестрелю знов не спиться, Він марить блиском Її віч... В солодкій грі стогнали громи, В судомах корчилась земля. І лиш кохання, наче промінь, Йому в пітьмі осяяв шлях. Зринали спогади забуті, Сплітались рими у сонет. "Любов - бальзам, а чи отрута?" - Гадав закоханий Поет... Ця ніч магічно-зорепадна Над світом втомлених осель Нависла знов, у її владі Тепер навічно Менестрель!
Я, як кримінальний адвокат з 15-ним досвідом у справах особливо важких злочинів (маніяки-вбивці також зустрічалися), хочу сказати, що написано влучно і дотепно. Хто близько не стикався з цією темною стороною людської природи - сприйматиме написане, як гумор, але той, хто знає кримінальний світ з середини, як я, матиме протилежну реакцію...
Хоча й крила потомились - Не втрачаю в Божу милість Віри я у серці свому, Яке б'ється так невтомно. Прожену зимову втому, Буду йти до щастя й далі, А весняний теплий промінь Хай розтопить всі печалі!
Нині мені написався віршик про заручницю кохання. Ось читаю, Вікторе, твого вірша і також зустрічаю тут слова "заручники кохання", а наче й не домовлялись, мабуть, святий Валентин навіяв...
Я тепер знатиму, Вікторе, якими словами Тебе стимулювати до нових звершень, досить сказати "Ой, людоньки..." - і Ти вже готовий... в дорогу. Тішуся, що знаємось!
Моя весна давно пройшла, Та світлом повниться душа! У ній хурделиці і спеки, Адреналін від небезпеки І насолода від життя... Ще майорить мій в небі стяг!
Оксанко, наш Віктор заслуговує лише на теплі, щирі слова, бо він сам - наче ясне сонечко, що сяє і зігріває теплом свого серця світ навколо і людей у нім!
Захворіло довкілля весняним чеканням, Десь згубилася Муза, а з нею й Пегас... Ти ж на них не зважай - захворій на кохання - Це для серця найкраще у світі з прикрас!
Хочу признатися, що цей "поет" пише лише тоді, коли йому сумно, та цей сум має дуже різноманітну палітру, а якщо цей сум світлий - це найкращий з усіх душевних станів поета, коли він спроможний творити...