Миколко, дуже добра у тебе вийшла казка, лиш не полінуйся ще раз вичитати текст і повиправляти помарки, відкоригувати відступи між словами і реченнями, аби все не зливалося в одне слово.
"Правди, котрі не існують" - потрібно створити, Снами одними Ти душу ніяк не наситиш, Мислити так, аби мрії здійняли крилята, Серцем омріяну Жінку свою відшукати...
Правди дорога терниста... Він подолав її сміло, Тільки душа його чиста світу коритись не вміла. Надто ж він був невгамовний, міг за ідею померти, Мріями світлими повний, духом гарячий і впертий. Вража система за ґрати марно його посадила, Волю не вдалось зламати - тільки розправило крила. Виборов волю для Неньки, мрії, здається, сповнились, Та завдяки вороженькам серце Героя спинилось... Духом твоїм, Чорноволе, навіть по смерті живемо, В серці біль втрати нам коле, але вперед ми ідемо. Хай же твої, В’ячеславе, мрії реальністю стануть, Волю здобудем і славу, а вороженьки - хай кануть!
Правди дорога терниста... Нині не кожен здолає. Хай же сьогодні врочисто слава Герою лунає!
Знаєш, Роксоланочко, моя реальність, з якою приходиться стикатися ( у професії та й у житті загалом) пронизана далеко не світлим і чистим, а навпаки... це я в такий спосіб ("світлими віршами") нейтралізовую негативні впливи реальності...
Такі настрої частенько зустрічаються у моїх віршах, колись це було дуже часто, нині рідше... а цей вірш родом трохи з минулого, лиш нині "дошліфований" п"ятиряддям, щось схоже вітри весняні й справді навіяли...