Втіха проникнення в душу душею Надто приємна, до щему в грудях. Ти самоту залишив за межею – Чи там за нею щастя здобудем? Надто солодкі сердечні битви, Надто шалені, надто жагучі. Ріже любов наше серце, мов бритва, Рани від неї надто болючі. Помисли наші про сенс усього Надто туманні, нам незбагненні. Прагнем кохатися аж до знемоги, Щоб закипала кров в наших венах. Прагнемо ніжності душею й тілом, Може, й не варто самотність плекати... Щось в твоїм серденьку знов защеміло – Так, мов воно є надвоє розтяте...
Ніжний, лагідний вийшов віршик. Я би попрацювала ще, аби не вдаватись до рим "твій-мій, тебе-себе", гадаю, в останньому катрені має бути "значить". А якщо б замість "лиш одна мить", що трішки важкувато звучить, спробувати "лиш мить одна" або "одна лиш мить", це наче милозвучніше. А ще я би не повторювала аж шість разів цю фразу у такому малому вірші, аби можна було більше сказати... Та це лише моя думка.