Межі досконалості немає... Вірш після "реставрації" зазвучав значно краще. Та раджу на майбутнє, Вячеславе, намагайтеся не вдаватися так часто до повторень, як от - "Я пам'ятаю та все марно, Я пам'ятаю нашу зустріч, І час розлуки пам'ятаю"... не лінуйтесь урізноманітнювати свої емоції у віршах. Хай щастить!
Та це я щойно Роксолані відписала такий коментар на її вірша, "я іду" випливає з тексту... а зайвий "заповіт" ніколи не зашкодить, їх у мене вже багато...
Я теж іду, Здіймаючи угору Незримі крила, прагнучі увись, Підношу погляд в небо неозоре, Де янгол білий крилами огорне Мене колись… А ти будуй Свій Храм душі і світла, Вимощуй шлях до правди і добра. Допоки тут – хай в серці твому квітне Любов ясна, що стане ліком світу, Виточуй рай! Жени біду, Залиш усі тривоги, Хай тінь образ розчинить сяйво зір. Бурхливий плин чекає за порогом, Ти ж не впускай у душу лиш одного – Гірких зневір. Дощі пройдуть, Душі зміцніють крила - Для нових злетів, звершень і звитяг. Усі образи світу ми простили, І ніжно нас несе на своїх хвилях Ріка життя…
"Я не прошу вернуть тебе, Я знаю це вже неможливо, Я хочу лиш забуть тебе, На жаль це також неможливо."... Гадаю, що тут зайве повторення двічі куплета, у якому ще й до того ж дублюється через рядок "тебе і неможливо", раджу ще помізкувати, адже наша мова така багата словами і образами... Надто багато повторень, що розчиняє зміст і псує загальне сприйняття вірша.
Ці слова колись давно, напевно років 9 тому, промовляла перед багатотисячним віче з нагоди відкриття пам*ятника Чорноволу у Золочеві (перший на той час в Україні), тисячі людей з"Їхалося тоді з цілої України, були часи...
Миколко, дуже добра у тебе вийшла казка, лиш не полінуйся ще раз вичитати текст і повиправляти помарки, відкоригувати відступи між словами і реченнями, аби все не зливалося в одне слово.
"Правди, котрі не існують" - потрібно створити, Снами одними Ти душу ніяк не наситиш, Мислити так, аби мрії здійняли крилята, Серцем омріяну Жінку свою відшукати...
Правди дорога терниста... Він подолав її сміло, Тільки душа його чиста світу коритись не вміла. Надто ж він був невгамовний, міг за ідею померти, Мріями світлими повний, духом гарячий і впертий. Вража система за ґрати марно його посадила, Волю не вдалось зламати - тільки розправило крила. Виборов волю для Неньки, мрії, здається, сповнились, Та завдяки вороженькам серце Героя спинилось... Духом твоїм, Чорноволе, навіть по смерті живемо, В серці біль втрати нам коле, але вперед ми ідемо. Хай же твої, В’ячеславе, мрії реальністю стануть, Волю здобудем і славу, а вороженьки - хай кануть!
Правди дорога терниста... Нині не кожен здолає. Хай же сьогодні врочисто слава Герою лунає!
Знаєш, Роксоланочко, моя реальність, з якою приходиться стикатися ( у професії та й у житті загалом) пронизана далеко не світлим і чистим, а навпаки... це я в такий спосіб ("світлими віршами") нейтралізовую негативні впливи реальності...
Такі настрої частенько зустрічаються у моїх віршах, колись це було дуже часто, нині рідше... а цей вірш родом трохи з минулого, лиш нині "дошліфований" п"ятиряддям, щось схоже вітри весняні й справді навіяли...