Десь з’єдналися зорі в яскраві сузір’я, Барви сонця в веселках злились воєдино. Серцем прагнеш торкнутись її до сих пір ти, Бо сумує без неї твоя половина. Навіть зорі яскраві для тебе тьмяніють, Навіть пасма веселок здаються блідими, І вуста без гарячих цілунків німіють, Бо в душі без любові – холодні лиш зими... Хай єднаються зорі в сузір’я небесні І веселки барвисті цей світ прикрашають, Хай зливаються душі, закохані в ве'сну, І життя це любові вогнем зігрівають!
Навіть промінь у мерзлій калюжі всіма барвами сонця іскриться... Хай Поет зі стихіями дружить, розганяє віршем блискавиці, Хай бринять серця струни від вітру, виграють весняні серенади, Розмальовуй життєву палітру лиш яскравими барвами райдуг!
Сонце яскраве промінь ласкавий шле крізь віконце до втомлених душ, Струни душі на високих октавах - хочеться в небо злетіти чимдуж. Вслухайся серденьком - в висях лунає ніжно-тремтливий весняний мотив. Чари свої знов весна розпускає, нотами Всесвіту є Я і ТИ!
Там не судять за те, чого ти не робив, Там не зрадять святе - бо час Істин пробив, Там не буде розп'ять і роз'ятрених стигм, Там усе нам простять, якщо скажем - "Прости!"...
В житті є тисячі доріг, Ми ж обираєм – куди йти? Лише йдучи з добром до всіх, Свій храм Душі нам віднайти. Зазна'єм злетів і падінь, Зимовий холод і вогонь, Пройдем крізь тисячі терпінь, Які торкнуться наших скронь. Та лиш за серцем навмання, Йдучи пустелями світів, Знайдем Душі своєї шлях, Лише б від болю не зотлів...
В житті є тисячі доріг. Ми ж обираєм – куди йти?...
Я прийшов додому, до своєї хати, Що для мене сонцем сяє все життя. Є в ній ласка Божа й рідне слово "Мати", І одвічна радість - я, її дитя.
Йду до свого саду, де буяють квіти, Де роса сльозиться, мрії прагнуть ввись. Пестить промінь сонця, і летить щомиті Пісня тій хатині, де родивсь колись.
Це ж вона, рідненька, нас теплом зігріла, І стежину квітом вистелила в світ. Ласкою сповиті, в нас міцніли крила, Щоб, як час настане, вирушить в політ.
Щоб в житті не стало - пам'ятати мушу Батьківську оселю, де малим зростав, Двір, садок вишневий і пісні матусі... Голос той навіки в пам'яті зоставсь.
В самоті без Вас я - наче птах без співу, Сум в душі панує і розлуки щем... Знайте - повернуся, я лиш тут щасливий, Буде сміх дитячий в рідній хаті ще!
А я так побачила Вашого віршика... Вибачте, якщо що не так
Хто це стукає в віконце? Це весни чарівний птах. Пестить лагідніше сонце, Відбиваючись в очах. Звідки ця незрима сила? Хто її післав, чому? Світ весна заполонила, Проганяючи пітьму. Почуття вогнем палають, Знов пульсує в скронях кров, Мрії вирватись бажають, Щоб зустрінути любов. Душі, спрагнені за сонцем, Знов у пошуках тепла. Хто це стукає в віконце? Це весна, весна прийшла!
Поете, не горюй, Не час ще йти на плаху, Знайди свою зорю, Злети до неї птахом, Впади з висот ясних Дощем життєводайним І променем весни Проникни у всі тайни!
Вікторе, я щоось не зрозуміла - що Тебе там бентежить, скажи зрозуміліше. А взагалі то розцінюй ці мої рядки, як набір думок, яких не обов"язково називати віршем, просто записала свої думки, які виникли після прочитання Роксоланиного попереднього вірша...