Узявся день вечірньою скоринкою, мов солі сипонула ніч зірок. і вічністю,такою нескоримою, дихнув на землю часовий виток.
Дукатом срібнодзвонить місяць споночі- Циганить світло в сонця: "ДАЙ І ДАЙ..." І вовкотужить на кругляк у розпачі Самотній, допиваючи свій чай
настояний на музиці Бетховена. Думки вдягають звуків піджаки і колять душу, що глибоко схована, немов якісь докучні їжаки.
замерзли пальці на мотиві зболенім між чорно-біло клавішних сходин. "Учора" ображалось незбудоване... Сьогодні що?! - сьогодні ти один.
Cюжету спад, картини блік, життя гризаль. Скінчились кольори і пахне втома відсИрілою барвою- а дуже жаль, бо справа зовсім навіть і не в тому
що "Місячна" соната спогад вимане, легатом запливаючи у ніч, а в тім, що бУло щастя неоцінене і зраджено пішло тужити пріч.
-Наріж собі салату філософії і мудрості олією заправ - Пoрадники все радять голослівнії... -Ви б знали ту самотніть - Боже збав!
Черствіє ніч сухариком застояним, камінчиком біля сердечних шиб... хоча би щур прийшов отой, що вчора з ним гуторив... i ділив свій чорний хліб.
A нині не прийшов - у нього пошуки хвостаті і на роздуми плиткі. -Та, чоловіче, це не вперше вже таке: Торочити безсоння ниточки.
В молочнім ранку вимочи сухарика і схрумай ніч із присмаком зірок. хай залатають ангели- дударики життя і душу стерту до дірок.
|