Узявся день вечірньою скоринкою,
мов солі сипонула ніч зірок.
і вічністю,такою нескоримою,
дихнув на землю часовий виток.
Дукатом срібнодзвонить місяць споночі-
Циганить світло в сонця: "ДАЙ І ДАЙ..."
І вовкотужить на кругляк у розпачі
Самотній, допиваючи свій чай
настояний на музиці Бетховена.
Думки вдягають звуків піджаки
і колять душу, що глибоко схована,
немов якісь докучні їжаки.
замерзли пальці на мотиві зболенім
між чорно-біло клавішних сходин.
"Учора" ображалось незбудоване...
Сьогодні що?! - сьогодні ти один.
Cюжету спад, картини блік, життя гризаль.
Скінчились кольори і пахне втома
відсИрілою барвою- а дуже жаль,
бо справа зовсім навіть і не в тому
що "Місячна" соната спогад вимане,
легатом запливаючи у ніч,
а в тім, що бУло щастя неоцінене
і зраджено пішло тужити пріч.
-Наріж собі салату філософії
і мудрості олією заправ -
Пoрадники все радять голослівнії...
-Ви б знали ту самотніть - Боже збав!
Черствіє ніч сухариком застояним,
камінчиком біля сердечних шиб...
хоча би щур прийшов отой, що вчора з ним
гуторив... i ділив свій чорний хліб.
A нині не прийшов - у нього пошуки
хвостаті і на роздуми плиткі.
-Та, чоловіче, це не вперше вже таке:
Торочити безсоння ниточки.
В молочнім ранку вимочи сухарика
і схрумай ніч із присмаком зірок.
хай залатають ангели- дударики
життя і душу стерту до дірок.
| 
у Вас 
0
