Як чути це приємно нині, Що в Вас душа горить вогнем, Й радіє щиро гожій днині. Я думаю, що суть знайдем, І віри втратить не дозволим, Підступні манівці зметем, Що випали на нашу долю, Й прийдем в полон до нових тем...
Сіяти, так сіяти щоб зігріти і дати надію... Комусь... можливо... Але в світах омани так важко це робити.
Коли в річному кругоході Поверне жовтень в листопад, В дощів гнітючу прохолоду Вітри вдягнуть осінній сад... В цю мить не розумію цілі Життєвих форм білкових тіл, Що їх філософ сиво-білий В трактатах фабулою сплів... Не розумію: космос, атом... І ще багато слів. Так часто, Не розумію: брат на брата, Чи те як вбити, обікрасти... Не розумію думки зради, Обману, заздрощів і зла... Скажіть мені, о, Бога ради, - Чим ще наповнена Вона? Де Віра в Бога, доброта? Чому в серцях нема Любові, Довіри, честі? Лиш – ота, Лихая фабула на крові...
Ваш жарт нагадав мені цікавий мультиплікаційний фільм, в якому чоловік в різні історичні епохи читає вірш коханій про те, як він поведе її до зірок, а вона в той же час, уважно і закохано слухаючи, чистить казан. Безперечно ревную! І до тарілок, і до білизни, і до сапи з лопатою. Тому дуже часто приходжу їй на поміч - забираю їх в свої руки, щоб вона мене ревнувала.
Так таки так! Але не згоден, що забавки мають бути будь-які, навіть іграшки можуть міняти душі, і теореми також. А нам мабуть вкладено шукати більш тонкі матерії, більш тендітні струни-ниточки, щоб зачепити глибини душ людських.