Пане Василю, здається, що такі поїзди-мрії часто проходять крізь серця, які здатні закохуватися. Згоден, що дівчата тільки те й роблять, що зваблюють до кохання і розбивають ці серця. Ось, як таку вагонну історію пережив і я:
Як спалах наднової зірки – Із тисяч сонячних промінь, З’явилась в проміжку одвірка І заквітчала сяйвом тінь.
Зоря втішає око світлом, Що досягає із небес, А ти волоссям своїм житнім Манила подихом чудес.
І очі, наче два алмази – Такі прозорі і п’янкі, У серце вжалили одразу, Розкривши вії-пелюстки...
Але ж коли б “Але...” не було, Чи мало б місце каяття? Все недоречно... Вже й забули, А мить пішла у небуття.
Жаль, що все сталося як у Макаревича: і кожен пішов своєю дорогою, а потяг пішов своєю... А взагалі - сподобалось. :hands: :hands:
Ваші вишукані вірші, Наталіє, засипають нас немов сніжинки - такі ж неповторні кожного разу. А диво спілкування, в яке ми віримо, надає натхнення творити нові вірші. Тому бажаю Вам невичерпного натхнення і щирих друзів. Засипайте нас.
Кохання - це відчуття безмежно глибоке, тому їх так важко передати. Добре що Ви їх переживаєте. Щасти Вам і далі. І Вашій Берегині. От тільки з віршем треба трішечки ще попрацювати, щоб він засіяв. Тоді й ним можна гордитись.
Вікторе, дивно, але Ваші думки, що виходять з віршів дуже близькі до тих, що бунтують і мою душу. Почитайте щойно викладений вірш "Кімната", мені здається він чимось близький Вашому. Сподбалось. Натхнення!
* * * У кольоровій гамі снів Знов наснилися мені Твої очі неземні, Темні-темні та ясні. Я у них би потонув, Як у морі-океані, Лиш на хвилечку одну, Щоб освідчитись в коханні, Щоб добути у очах Чари чистою любов’ю. Та, на жаль, лише у снах Зустрічаюся з тобою.