Чи я перед шатами ночі не склала молитви?! Не била поклони хіба до святих образів?! Наснилося, татку..! Татуньо, наснилася битва міжнебно-земська..! Змієвітер стогнав, - то басив. Земля розверзала печери, плювала огненно - вергає так тільки огні согрішенна душа зо себе щоб видерти жари трутизни - напевно, ту душу неспокій утомлену не полиша. Горіла церковця - здавалося, що херувими не Славень - a Cполох сурмили..! - і падали з крил. Аркади знебесні гули і була я між ними - і нава мені під ногами кололась навпіл. Ізводила руки д"горі неземна Панагія, у серце її огорнувся малесенький Спас. І празничний ряд, і намісний - горіли... жаріє, здавалось у небі, золочений іконостас. З апсиди зійшла тяжкомучена Анастасія - мого деревяного зняла із мене хреста... у серце втиснула моє...закровило... і вія - вона обтяжіло закрилась ... і змовкли вуста... - Сей хрестик нaвіки втопили твої духозміри - сказала свята і світла нас обвили обох... Той хрестик, татусю, - не знаю чи віриш - не віриш, а й досі розпечено в серці вчувається - оx!
- То снивo, дитино...то спиться та й сниться...не зри ці вигадливі сни, а промов молитовні слова ...
За три дні палав Рогатин, аж кипілося річці роїлася в місті навально-жахка татарва.
Не знала Настася, що мала сміятись на горе, у груди біді...наростав незатишено трем. А небо за клубами диму таке неозоре... Ридало дівча... але у ній вже сміялась Хуррем!
|