Чи я перед шатами ночі не склала молитви?!
Не била поклони хіба до святих образів?!
Наснилося, татку..! Татуньо, наснилася битва
міжнебно-земська..! Змієвітер стогнав, - то басив.
Земля розверзала печери, плювала огненно -
вергає так тільки огні согрішенна душа
зо себе щоб видерти жари трутизни - напевно,
ту душу неспокій утомлену не полиша.
Горіла церковця - здавалося, що херувими
не Славень - a Cполох сурмили..! - і падали з крил.
Аркади знебесні гули і була я між ними -
і нава мені під ногами кололась навпіл.
Ізводила руки д"горі неземна Панагія,
у серце її огорнувся малесенький Спас.
І празничний ряд, і намісний - горіли... жаріє,
здавалось у небі, золочений іконостас.
З апсиди зійшла тяжкомучена Анастасія -
мого деревяного зняла із мене хреста...
у серце втиснула моє...закровило... і вія -
вона обтяжіло закрилась ... і змовкли вуста...
- Сей хрестик нaвіки втопили твої духозміри -
сказала свята і світла нас обвили обох...
Той хрестик, татусю, - не знаю чи віриш - не віриш,
а й досі розпечено в серці вчувається - оx!
- То снивo, дитино...то спиться та й сниться...не зри ці
вигадливі сни, а промов молитовні слова ...
За три дні палав Рогатин, аж кипілося річці
роїлася в місті навально-жахка татарва.
Не знала Настася, що мала сміятись на горе,
у груди біді...наростав незатишено трем.
А небо за клубами диму таке неозоре...
Ридало дівча... але у ній вже сміялась Хуррем!
| 
у Вас 
0
