Сей день уже розплавлено-кервавий розлився із-під місячного леза на береги дитинства, де заграви любові материнської...і стезі... Мої зникають обрії і тануть! Забута ! Поневолена! Убита! Чужі ручиська в"яжуться до стану у душу лізуть - в неї ж тOнка свита! Розсміююся вихором...Сміюся! не дочекаєш сліз моїх, наруго (бо, що тобі, лишеється, Настусю. хіба урвати цю пекельну смугу) Розхитую тебе, пречорна водо, розспівую тужливо-рваним звуком. -Зірвися, вітре, налети, негодо, хай втопиться оця нестихла мука. Скипися, море- є ж чого кипіти- в душі моій огню межі немає! Нехай мене ніщо не зловить в сіті в неволі вже ніколи не світає. Донебна хвиле, вигорнений болю, твоя жура моїй журі - не рівня - ковтни кадригу і упийся мною і ми уже: стихія божевільна. І ми уже єдиний дух з тобою- лише візми сю плоть - таку діточу! Спинись..! Це пульс зірок без перебою- чи юнь в мені пульсує: жити хочу!!!
|