"Світ Добра"

Поезія? 
Поезія – це знак питання(?) 
Тому, що вона питає – це Душа? 
Поезія!
Поезія – це знак оклику(!) 
Тому, що вона кричить – це Душа? 
Поезія...
Поезія – це три крапки(...) 
Тому що вона розповідає про нескінченність(вічність) тої Душі. 
А Душа – цілий світ, який виходить римою у реальність. Той світ над просторовий, надто реальний, аби бути фантазією. Тому це не образ, це образне змалювання Душі поета. Поезія – словесна картина. Фарбами для якої служать почуття...
Поезія – це Проза Життя.


Тож невеличка збірка під назвою - "Світ Добра"




"На Землі - в моїм Раю"

На Землі - в моїм Раю, Сонце в небі грає. Хмари підтанцьовують йому, цвіт Весняний у долонях тане… Сніжинками кружляють по Весні дерева цвітом запашні, шовкові трави, наче коси…. Мочать роси квіткові поля…. А я ковтаю запах…. Солов’я і стрімголов лечу у піднебесся, чекає там мене моя Земля, що Раєм простелилась. Не вернешся!? – гукнув у слід знайомий Час.
Я повернусь по вас!
На Землі – в моїм Раю, колишу приспану Журбу, що посміхається у сні ласкаво мені. Беру на рученьки Її, колишу співом Матері в Душі, омиваю чистими сльозами такими от словами – моя Радість, Живи Веселкою у них.
І гомін стих. Я простелилась на краю килимом, яким вони підуть. Тому цілую ваші ноги, бо вони ідуть до Бога.
На Землі – в моїм Раю, вас чекаю, бо Живу.


"Нектар"

Шепоче Осінь ніжно його вустами. Дарує тепле Літо росами-сльозами. Щаслива несамовито ловлю руками Вітер, аби Любов’ю душу напоїти. 
Ти губишся в моїм волоссі руками ніжності й бажання, займаєш серце знову й знову п’янким вогнем кохання. І заздрить Осінь тремтінню моїх вік, котрі листочками лягають коло губ – цілую палко, як уперше, не востаннє… у тім шаленім стані прохолодного екстазу ти завмираєш й оживаєш знову і одразу. На вушко шепочеш чарівні слова – мовчиш, себе малюєш на мені – на моїм тілі – на тлі простору Вічності й Любовної Снаги… п’янієш. Аби тебе в долонях своїх розчиняла сповнена терпким смаком Жаги.


"Квітка"

Навколо тиша. І п'яне небо дивиться на мене поглядом гріха. Малюю очі, як у ночі, ніяковію коло тебе поруч - Любов цнотлива і палка. Фіалками хмарини пропливають, стеляться згори до низу простирадлом і музику чарівну вигравають - птахи літають. Ти мріяв крила мати - я мріяла тобі їх дати. Ти мріяв польотом небо цілувати - я мріяла кохати. Збулися мрії у дотику дощу, в його вологому полоні... Збулися мрії у диханні вітрів, у їх нестримнім лоні... Збулися мрії в Сонячнім теплі... Збулися мрії Раю на Землі. Земля в весільну сукню вбрана, омита чистими сльозами, несамовито ніжним поглядом й жаданим тішиться в Раю з Коханим - тоне у Квітці Вогняних Почуттів.... зашарілась Богом у грі без слів.



"Небо у долонях"

Візьму я Небо у долоні,
Намалюю Сонце, як завжди,
Поцілунком ніжним своїм,
Розчиню буденність самоти.

Розвіє Вітер долю
Не в поля і не в ліси,
Загомонить журбою,
Там де я і там де ти.

Я прикладу до скроні
Теплий дотик ніжної води,
І у мокрому полоні
Зникну я і зникнеш ти.

Мене у очах своїх,
Благаю, віднайди,
Подаруй ковток Любові,
У світу укради.

Візьму я Небо у долоні,
Намалюю Зірку, як завжди,
І втечу з тобою.
Там. Де тільки ми.

Розвіє Вітер долю
Просторами душі,
Заколише нас з тобою,
У люльці навіки.

Я прикладу до скроні
Теплий дотик ніжної води.
І у мокрому полоні
Зникнем назавжди.

Мене у очах своїх,
Як зірочки неси,
Подаруй ковток Любові
Оновленій Землі.


"А в моїй кімнаті..."

А в моїй кімнаті...
Запах Любові сіється туманом на долоні. Розгортаю, наче квітка, пелюсточки маленькі, щоб краплини сиро малювали стежки... на твоєму тілі – у моїй Душі.
Ти шепчеш мило – зачекай, не йди, малюсінінькій краплині на моїй щоці. А вона сповзає у солодку мить, райдужну вологу залишає – у серденьку щемить. Хіба могли ми знати, що у вічності Любові не дозволено кохати, а тонуть в Любовнім морі.
А в мойї кімнаті...


"Світ Добра"

Чарівний голос Твій,
Із глибини озветься,
Аби забрати мій...
Сум, який Любов’ю зветься.

Мовчки стану на коліна,
І прошепчу молитву Неба,
Яка полине, Любий Сину,
До самісінького Тебе.

Ти пригорнеш мене в Своїх обіймах,
Візьмеш мою долоню у Свою,
І я відчую рани, що боліли,
Як розривали душеньку Твою.

Глянеш Ти із того Неба,
Усміхнешся ласкаво мені,
Молитвою тією, що до Тебе
Прохають люди із Землі.

А я обвуглена і синьоока,
Перед Тобою райдужно стою,
І поглядом благаю Бога.
Про люд Отця молю.

Та Ти мовчиш, не кажеш.
Коліна заніміли, серце – від жалю.
Любов’ю мої сльози витираєш,
А я цілую рученьку Твою.

Цілую рани, аби зарубцювати серце
Твоїми ліками – Єдиним Богом.
І не востаннє, але й не вперше,
В мої вуста вкладаєш Своє Слово:

«Моя люба, глянь, як Сонце світить,
Земля вмивається Дощем,
На галявах грають діти....
І сяють Зорі ясним днем.»

Тоді, усе розвіялось в уяві.
І простір приспаних надій.
Подарува краплину Слави
Наділеної Богом Їй.

І не Богиня, й не людина,
І не доросла, й не мала,
Мов зачарована Дитина,
Поринула у Світ Добра.


"Обліки твої"

Так стало добре на душі
У легкому сп’янінні...
Малюю Обліки твої – 
Зимово-літні, весняно-осінні.

В шаленім вихорі турботи,
Даруєш Ти мені Себе – 
Краплину мирної вологи.
Яка Дощем на Землю йде.

А та Земля, немов невіста – 
Палка, закохана, щаслива,
Вдягається у сукню білу – пердвістя,
Його чекає, омита і цнотлива.

Сміються люди, кажуть:
То вже кара, збожеволіла сердешна
Від дурної слави, згубилася
У день прийдешній.

А Земля голубить Сина,
Мовчки, тихо-тихо...
Шепоче: людоньки, мої,
Ви вчора онініміли,
А тепер уже сліпі.

Нічого, ось Водиця.
Беріть, не треба... задаремно.
Вмивайте свої лиця
Почуттям безмежним.

Так стало добре на душі
У легкому сп’янінні...
Малюю Обліки твої – 
Зимово-літні, весняно-осінні.

"Троє"

- Ти чуєш шепіт?
То розмова гаю.
Про сонячне проміння, про птахів які у небесах літають...
Ти чуєш гомін?
То річка стогне від берегів, які на неї налягають і ведуть туди...
Ти чуєш... 
як грає промінь у моїх долонях, коли сердечко грієш ти...
Ти чуєш... 
Як тоне море в океані цнотливої журби, і горнеться до неба... 
Ти відчуваєш, як поцілунок пахне моїми вустами на тобі...
колише подих вітром, несеться каплями до тебе...
Ти чуєш шепіт?
То розмова гаю – 
Нашого з тобою Раю.

Вони сидять на ковдрі посеред осені. Жобтобагряний сніг стелиться поруч гарячими почутями і дихає літом про весняні мрії. Та зима прийшла.
Вони сидять на ковдрі посеред зими. Криштально чисте листя малює стежечки вологи на вдиху, і задоволення – на видиху... Так прийшла весна.
Вони сидять на ковдрі посеред весни і марять дотиком молочної осені...

- Я чую, люба...
Як лоскотом мене малюєш ти...



"Колискова"

Ой люлі-люлі, моє Сонце. Не сідай за обрій. Не стукоти в віконце сном, бо я не зовсім, любе.... Бо не хоче спати ще Любов.
Нехай Вона гуляє садом, і хай цвітуть поля, і пахне виноградом, там де він та я. Хай запах цвіту весняного, вічну подарує мить. Від солодколго й терпкого цілунку серденько щемить.
Ой люлі-люлі, моє Сонце, як стихне вітер, ніч прийде то на моє віконце, зішли промінчик, моє любе, Сонце.
Промінець візьму в долоні я, до вуст його прикладу... І хай втече до полудню Зоря, нас не буди від сну. Ще рано.


"Занадто реально, аби бути реальністю"

Час настав і я прийшла. Подих мій лови запахом жаги. На мені малюй свої вуста, я спрагла і голодна , тепла і холодна, ніжна і палка…. Твоя. Твоя єдина назавжди, Бери мене… на крила і неси у синю, синю, синю, синю… даль.
Задрижала нота «ля», загомоніла – «до» поцілунком на вустах. 
В сплетінні рук, в сплетінні ніг, в перині крил, в небесній млі, 
В єднанні Душ, в єднанні тіл розчиняй мене в собі.
Смак Раю п’янко манить, кличе і дурманить. .. безсоромно п’яна, стелюся простирадлом на всі куточки тебе, моє ніжне Небо.
Сніжинки тануть, як я літають, кидають веселку вдалечінь. Мороз лютує твоїм бажанням, малює моїм теплом кохання. Час настав і я прийшла на самому світанні. У моїх грудях молоко, терпке на смак, немов вино. Ти п’єш його і солодко німієш… о, Боже мій! Я так люблю ту мить, коли млієш. Відкриваєш очі, які давно палають, ковток повітря нам даруєш і знову відриваєш від Землі, від тої, що уже не є Землею, є втіленням бажань, любов’ю не твоєю, не моєю, а ту, яку дано пізнать Богам. 
В фаті обмотана стою, проміння миє моє тіло, волосся чеше вітер, а дощ сльозами ллється – стелить квіти. Стаю ногою на ложе виткане Любов’ю, там мене чекаєш ти. З опущеною головою дарую мрії самоти. Мене береш… в свої обійми, і шепчеш мовчки, як завжди – моя голубонько, лети. Лечу понад Раєм, а музики грають хрипло саксофоном… у Моїм Божім Лоні. 
Час настав і я п-р-и-й-ш-л-а…..

"Коли в Душі цвіте Весна"

Коли в душі цвіте весна і шелест листя кличе літо, тоді сполохана зима пишніє на деревах цвітом. Як опадає вранішня роса і птахи миють в кронах пір’я, тоді чиясь промочена сльоза сповзає кришталевим сріблом. Тече між берегів вона стрімким потоком - сіллю. Безсовісно щаслива й гомінка, не пилом припорошена, а снігом. Гуляють зайчики в казкових снах поміж лугів зелених бігло, у їх очах виблискує кришталь поглядом рожево-білим. Польотом запах сіє птах, душа тремтить несміло – випиває все до дна щоб напоїти Його хмілем. До непристойності сп’яніла, аж до країв наповнюється Світлом, обвуглена і заніміла… Богом загублена Зірка.
Коли в душі цвіте Весна і шелест листя кличе Літо, тоді сполохана Зима пишніє на деревах Цвітом. Усі сміються з неї, а вона… Горить, голубить Його Світлом терпким на смак і гомінким, як Діти. Загублена в Його обіймах притаїлася у Небі тремтячи, аби літати Птахом сизокрилим у Нього поцілунки крадучи. Вони солодкі… засихають на вустах….
Тоді в Душі цвіте Весна і шелест листя кличе Літо, аби закохана Зима пишніла на деревах Цвітом.