Поезія? Поезія – це знак питання(?) Тому, що вона питає – це Душа? Поезія! Поезія – це знак оклику(!) Тому, що вона кричить – це Душа? Поезія... Поезія – це три крапки(...) Тому що вона розповідає про нескінченність(вічність) тої Душі. А Душа – цілий світ, який виходить римою у реальність. Той світ над просторовий, надто реальний, аби бути фантазією. Тому це не образ, це образне змалювання Душі поета. Поезія – словесна картина. Фарбами для якої служать почуття... Поезія – це Проза Життя.
Тож невеличка збірка під назвою - "Світ Добра"
"На Землі - в моїм Раю"
На Землі - в моїм Раю, Сонце в небі грає. Хмари підтанцьовують йому, цвіт Весняний у долонях тане… Сніжинками кружляють по Весні дерева цвітом запашні, шовкові трави, наче коси…. Мочать роси квіткові поля…. А я ковтаю запах…. Солов’я і стрімголов лечу у піднебесся, чекає там мене моя Земля, що Раєм простелилась. Не вернешся!? – гукнув у слід знайомий Час. Я повернусь по вас! На Землі – в моїм Раю, колишу приспану Журбу, що посміхається у сні ласкаво мені. Беру на рученьки Її, колишу співом Матері в Душі, омиваю чистими сльозами такими от словами – моя Радість, Живи Веселкою у них. І гомін стих. Я простелилась на краю килимом, яким вони підуть. Тому цілую ваші ноги, бо вони ідуть до Бога. На Землі – в моїм Раю, вас чекаю, бо Живу.
"Нектар"
Шепоче Осінь ніжно його вустами. Дарує тепле Літо росами-сльозами. Щаслива несамовито ловлю руками Вітер, аби Любов’ю душу напоїти. Ти губишся в моїм волоссі руками ніжності й бажання, займаєш серце знову й знову п’янким вогнем кохання. І заздрить Осінь тремтінню моїх вік, котрі листочками лягають коло губ – цілую палко, як уперше, не востаннє… у тім шаленім стані прохолодного екстазу ти завмираєш й оживаєш знову і одразу. На вушко шепочеш чарівні слова – мовчиш, себе малюєш на мені – на моїм тілі – на тлі простору Вічності й Любовної Снаги… п’янієш. Аби тебе в долонях своїх розчиняла сповнена терпким смаком Жаги.
"Квітка"
Навколо тиша. І п'яне небо дивиться на мене поглядом гріха. Малюю очі, як у ночі, ніяковію коло тебе поруч - Любов цнотлива і палка. Фіалками хмарини пропливають, стеляться згори до низу простирадлом і музику чарівну вигравають - птахи літають. Ти мріяв крила мати - я мріяла тобі їх дати. Ти мріяв польотом небо цілувати - я мріяла кохати. Збулися мрії у дотику дощу, в його вологому полоні... Збулися мрії у диханні вітрів, у їх нестримнім лоні... Збулися мрії в Сонячнім теплі... Збулися мрії Раю на Землі. Земля в весільну сукню вбрана, омита чистими сльозами, несамовито ніжним поглядом й жаданим тішиться в Раю з Коханим - тоне у Квітці Вогняних Почуттів.... зашарілась Богом у грі без слів.
"Небо у долонях"
Візьму я Небо у долоні, Намалюю Сонце, як завжди, Поцілунком ніжним своїм, Розчиню буденність самоти.
Розвіє Вітер долю Не в поля і не в ліси, Загомонить журбою, Там де я і там де ти.
Я прикладу до скроні Теплий дотик ніжної води, І у мокрому полоні Зникну я і зникнеш ти.
Мене у очах своїх, Благаю, віднайди, Подаруй ковток Любові, У світу укради.
Візьму я Небо у долоні, Намалюю Зірку, як завжди, І втечу з тобою. Там. Де тільки ми.
Розвіє Вітер долю Просторами душі, Заколише нас з тобою, У люльці навіки.
Я прикладу до скроні Теплий дотик ніжної води. І у мокрому полоні Зникнем назавжди.
Мене у очах своїх, Як зірочки неси, Подаруй ковток Любові Оновленій Землі.
"А в моїй кімнаті..."
А в моїй кімнаті... Запах Любові сіється туманом на долоні. Розгортаю, наче квітка, пелюсточки маленькі, щоб краплини сиро малювали стежки... на твоєму тілі – у моїй Душі. Ти шепчеш мило – зачекай, не йди, малюсінінькій краплині на моїй щоці. А вона сповзає у солодку мить, райдужну вологу залишає – у серденьку щемить. Хіба могли ми знати, що у вічності Любові не дозволено кохати, а тонуть в Любовнім морі. А в мойї кімнаті...
"Світ Добра"
Чарівний голос Твій, Із глибини озветься, Аби забрати мій... Сум, який Любов’ю зветься.
Мовчки стану на коліна, І прошепчу молитву Неба, Яка полине, Любий Сину, До самісінького Тебе.
Ти пригорнеш мене в Своїх обіймах, Візьмеш мою долоню у Свою, І я відчую рани, що боліли, Як розривали душеньку Твою.
Глянеш Ти із того Неба, Усміхнешся ласкаво мені, Молитвою тією, що до Тебе Прохають люди із Землі.
А я обвуглена і синьоока, Перед Тобою райдужно стою, І поглядом благаю Бога. Про люд Отця молю.
Та Ти мовчиш, не кажеш. Коліна заніміли, серце – від жалю. Любов’ю мої сльози витираєш, А я цілую рученьку Твою.
Цілую рани, аби зарубцювати серце Твоїми ліками – Єдиним Богом. І не востаннє, але й не вперше, В мої вуста вкладаєш Своє Слово:
«Моя люба, глянь, як Сонце світить, Земля вмивається Дощем, На галявах грають діти.... І сяють Зорі ясним днем.»
Тоді, усе розвіялось в уяві. І простір приспаних надій. Подарува краплину Слави Наділеної Богом Їй.
І не Богиня, й не людина, І не доросла, й не мала, Мов зачарована Дитина, Поринула у Світ Добра.
"Обліки твої"
Так стало добре на душі У легкому сп’янінні... Малюю Обліки твої – Зимово-літні, весняно-осінні.
В шаленім вихорі турботи, Даруєш Ти мені Себе – Краплину мирної вологи. Яка Дощем на Землю йде.
А та Земля, немов невіста – Палка, закохана, щаслива, Вдягається у сукню білу – пердвістя, Його чекає, омита і цнотлива.
Сміються люди, кажуть: То вже кара, збожеволіла сердешна Від дурної слави, згубилася У день прийдешній.
А Земля голубить Сина, Мовчки, тихо-тихо... Шепоче: людоньки, мої, Ви вчора онініміли, А тепер уже сліпі.
Нічого, ось Водиця. Беріть, не треба... задаремно. Вмивайте свої лиця Почуттям безмежним.
Так стало добре на душі У легкому сп’янінні... Малюю Обліки твої – Зимово-літні, весняно-осінні.
"Троє"
- Ти чуєш шепіт? То розмова гаю. Про сонячне проміння, про птахів які у небесах літають... Ти чуєш гомін? То річка стогне від берегів, які на неї налягають і ведуть туди... Ти чуєш... як грає промінь у моїх долонях, коли сердечко грієш ти... Ти чуєш... Як тоне море в океані цнотливої журби, і горнеться до неба... Ти відчуваєш, як поцілунок пахне моїми вустами на тобі... колише подих вітром, несеться каплями до тебе... Ти чуєш шепіт? То розмова гаю – Нашого з тобою Раю.
Вони сидять на ковдрі посеред осені. Жобтобагряний сніг стелиться поруч гарячими почутями і дихає літом про весняні мрії. Та зима прийшла. Вони сидять на ковдрі посеред зими. Криштально чисте листя малює стежечки вологи на вдиху, і задоволення – на видиху... Так прийшла весна. Вони сидять на ковдрі посеред весни і марять дотиком молочної осені...
- Я чую, люба... Як лоскотом мене малюєш ти...
"Колискова"
Ой люлі-люлі, моє Сонце. Не сідай за обрій. Не стукоти в віконце сном, бо я не зовсім, любе.... Бо не хоче спати ще Любов. Нехай Вона гуляє садом, і хай цвітуть поля, і пахне виноградом, там де він та я. Хай запах цвіту весняного, вічну подарує мить. Від солодколго й терпкого цілунку серденько щемить. Ой люлі-люлі, моє Сонце, як стихне вітер, ніч прийде то на моє віконце, зішли промінчик, моє любе, Сонце. Промінець візьму в долоні я, до вуст його прикладу... І хай втече до полудню Зоря, нас не буди від сну. Ще рано.
"Занадто реально, аби бути реальністю"
Час настав і я прийшла. Подих мій лови запахом жаги. На мені малюй свої вуста, я спрагла і голодна , тепла і холодна, ніжна і палка…. Твоя. Твоя єдина назавжди, Бери мене… на крила і неси у синю, синю, синю, синю… даль. Задрижала нота «ля», загомоніла – «до» поцілунком на вустах. В сплетінні рук, в сплетінні ніг, в перині крил, в небесній млі, В єднанні Душ, в єднанні тіл розчиняй мене в собі. Смак Раю п’янко манить, кличе і дурманить. .. безсоромно п’яна, стелюся простирадлом на всі куточки тебе, моє ніжне Небо. Сніжинки тануть, як я літають, кидають веселку вдалечінь. Мороз лютує твоїм бажанням, малює моїм теплом кохання. Час настав і я прийшла на самому світанні. У моїх грудях молоко, терпке на смак, немов вино. Ти п’єш його і солодко німієш… о, Боже мій! Я так люблю ту мить, коли млієш. Відкриваєш очі, які давно палають, ковток повітря нам даруєш і знову відриваєш від Землі, від тої, що уже не є Землею, є втіленням бажань, любов’ю не твоєю, не моєю, а ту, яку дано пізнать Богам. В фаті обмотана стою, проміння миє моє тіло, волосся чеше вітер, а дощ сльозами ллється – стелить квіти. Стаю ногою на ложе виткане Любов’ю, там мене чекаєш ти. З опущеною головою дарую мрії самоти. Мене береш… в свої обійми, і шепчеш мовчки, як завжди – моя голубонько, лети. Лечу понад Раєм, а музики грають хрипло саксофоном… у Моїм Божім Лоні. Час настав і я п-р-и-й-ш-л-а…..
"Коли в Душі цвіте Весна"
Коли в душі цвіте весна і шелест листя кличе літо, тоді сполохана зима пишніє на деревах цвітом. Як опадає вранішня роса і птахи миють в кронах пір’я, тоді чиясь промочена сльоза сповзає кришталевим сріблом. Тече між берегів вона стрімким потоком - сіллю. Безсовісно щаслива й гомінка, не пилом припорошена, а снігом. Гуляють зайчики в казкових снах поміж лугів зелених бігло, у їх очах виблискує кришталь поглядом рожево-білим. Польотом запах сіє птах, душа тремтить несміло – випиває все до дна щоб напоїти Його хмілем. До непристойності сп’яніла, аж до країв наповнюється Світлом, обвуглена і заніміла… Богом загублена Зірка. Коли в душі цвіте Весна і шелест листя кличе Літо, тоді сполохана Зима пишніє на деревах Цвітом. Усі сміються з неї, а вона… Горить, голубить Його Світлом терпким на смак і гомінким, як Діти. Загублена в Його обіймах притаїлася у Небі тремтячи, аби літати Птахом сизокрилим у Нього поцілунки крадучи. Вони солодкі… засихають на вустах…. Тоді в Душі цвіте Весна і шелест листя кличе Літо, аби закохана Зима пишніла на деревах Цвітом.
|