Не знаю шляху, а іду, По зорям намалюю стежку, В пориві руки розведу І закричу до вікон – Де є небо?
Чому безтямно миготять Примарні очі привидів будівель, Де у комірках, у галактиках сидять Байдужі до маленької людини, Яка кружляє у химерному танку, В багнюці честі, у болоті слави, У покидьках своїх думок Між сотень вікон І мільярдами дрібних зірок…
Нехай і стомлено, Нехай дисгармонічно… Та розірву у русі павутину днів Марудних спогадів, Спітнілих слів, Огидно зажирілих поглядів, Порад, бокалів і гілок, Що впали з неба опустошені рукам, І ваших вікон і клонованих світів, Наспіх, насміх поліплених роками…
Я з вас сміюсь, Я з вас ридаю, о величні, Дрібні створіння до нестями різні й звичні…
А потім п’яно упаду І подивлюсь в обличчя небу – То я один додому йду, До вікон, у свою галактику, До себе…
Стільки всього у цьому творі є! Цікавих моментів і русизмів, гарних образів і беззмістовних фраз... Складається враження, що це - щось іще не закінчене, із розмитими обрисами. Чи це таке бачення неба після того, як "п'яно упадеш"?..
так ... багато тут усього , і треба добре розібратися
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
1
