Вона не вірила в любов. Жила так як усі... Переживала щастя й горе знов і знов, Та дуже рідко чули її сміх. Ні, не плакала вона, Лише самотньою була в юрбі, Але в житті настала новизна І зник враз її сум і біль. Вона побачила його... Розумного, красивого і молодого. І хоч не розуміла ще всього, Крім нього не хотіла вже нікого. Їх погляди зустрілись... Наче блискавка між ними пролетіла. Ця мить немовби зупинилась, А вона десь зникнути хотіла. Бо він до неї йшов повільно, Всміхаючись красиво - наче бог. Можливо, це все навіть дивно, Та вони залишились удвох. Разом увечері гуляли, Милуючись заходом сонця злотого І довго-довго розмовляли, Не помічаючи навколо вже нічого. Для неї це була неначе казка, Яку читала мама перед сном, Та скинув він красиву маску Тоді, коли йшов дощ за її вікном. Скінчилася любов... Зостався сум і біль на серці Вона сама залишилася знов, Та в серце не закрила дверці. Час минув, загоїв рани... Вона живе й чекає майбуття Тепер вона вже вірить у кохання, Яке залишиться на все її життя.
Болить душа і плаче І гине в пустоті. Ніхто її не бачить В рутинній суєті. На серці тяжкий камінь Лежить уже здавна І так він душу давить, Що сил уже нема. Душа кричить щосили, Та хто її почує? Хто дасть їй білі крила І легкість подарує? Камінь зла, байдужості людської Давить сильно її суть. Хто ж могутньою рукою Лихо зможе відвернуть? Огляніться, люди милі!!! І послухайте себе! Може вже останні сили Серце ваше віддає? Камінь зла ви підніміть, Людям посміхніться радо - І весь смуток відлетить, Душа розквітне буйним садом!
