Минерва

Вечір. 

Тишина.

Спокій за вікном і я

Тебе теплом  купаю

В ванні з почуттів

В долоні вітер

Грає буйно

Сипле цвітом

Листопадову бурю

Лягає так легенько

На подих мій і твій

Аби згубитися в безмежжі

золотій…

Ти обійми мене

І не віддай нікому

А ні своєму

А ні чужому

Згуби поміж рядків

Й тіней

Єдиний…

Ти приголуб мене –

Бентежну ласку

Свою нескорену

Завчасну казку

Втрачену у лікові ідей…

Так

Плачу я.

Я плачу

Любий Прометей.

Ти – моя опора, мої грайливі занебесні зорі. Я дихаю – живу. В твоєму тілі б’юсь, як в морі води щоб не скоритись берегам. Злизую пісок з людських слідів, піною мовчу без слів… Але навіщо примушуєш мене ковтати сльози не моїх гріхів. Хіба цього, скажи?…

Хіба цього, коли ліпив людей хотів?

На піку днів, у час коли зійшлись планети аби зустрітися віч-на-віч із богами, відкрилось небо її бентежною ходою без болю, без хаосу і втрат, недавши більше грати роль війни. Вона ступила цвітом терену поміж лугів. Станцювавши вальс відкрилася Венера Меркурію в бажанні почуттів. Він зблід і хтиво виліз з власних оберталій, аби торкнутись мрій Богині. Відчути Її руку у своїй.

- Така прекрасна, така жадана. Чому належить Сонцю, а не мені!? Згадай, будь ласочка, Кохана, як ми гуляли у Вічності… літали в крилах Лебедей…

- Я пам’ятаю, мій милий Прометей.

Час з’їдає рани. Всі німі кидаються словами. Ніч іде і день. А я рахую лік календаря, люляючи в колисочці Маля – Земля.

- Ти приголуб мене – 

Бентежну ласку

Свою нескорену

Завчасну казку

Втрачену у лікові ідей…

Так

Плачу я.

Я плачу

Мій

Любий Прометей.

- …