Вечір.
Тишина.
Спокій за вікном
і я
Тебе теплом купаю
В ванні з
почуттів
В долоні вітер
Грає буйно
Сипле цвітом
Листопадову бурю
Лягає так
легенько
На подих мій і
твій
Аби згубитися в
безмежжі
золотій…
Ти обійми мене
І не віддай
нікому
А ні своєму
А ні чужому
Згуби поміж
рядків
Й тіней
Єдиний…
Ти приголуб мене
–
Бентежну ласку
Свою нескорену
Завчасну казку
Втрачену у лікові
ідей…
Так
Плачу я.
Я плачу
Любий Прометей.
Ти – моя опора,
мої грайливі занебесні зорі. Я дихаю – живу. В твоєму тілі б’юсь, як в
морі води щоб не скоритись берегам. Злизую пісок з людських слідів, піною мовчу без слів… Але навіщо примушуєш
мене ковтати сльози не моїх гріхів. Хіба цього, скажи?…
Хіба цього, коли
ліпив людей хотів?
На піку днів, у
час коли зійшлись планети аби зустрітися віч-на-віч із богами, відкрилось небо
її бентежною ходою без болю, без хаосу і втрат, недавши більше грати роль
війни. Вона ступила цвітом терену поміж лугів. Станцювавши вальс відкрилася
Венера Меркурію в бажанні почуттів. Він зблід і хтиво виліз з власних оберталій,
аби торкнутись мрій Богині. Відчути Її руку у своїй.
- Така прекрасна,
така жадана. Чому належить Сонцю, а не мені!? Згадай, будь ласочка, Кохана, як
ми гуляли у Вічності… літали в крилах Лебедей…
- Я пам’ятаю, мій милий Прометей.
Час з’їдає
рани. Всі німі кидаються словами. Ніч
іде і день. А я рахую лік календаря, люляючи в колисочці Маля – Земля.
- Ти приголуб
мене –
Бентежну ласку
Свою нескорену
Завчасну казку
Втрачену у лікові
ідей…
Так
Плачу я.
Я плачу
Мій
Любий Прометей.
- …
| 
та
у Вас 
0
Це пишеться з мене саме випливає, а я читаю і записую. Отак знаєш, мов ниточку витягую рядочки і намотую на творчий клубочок... 
