– Коли ти кусав з того яблука, я марила дотиком вологи.
Коли ти соромився фіговим листям, я молилася Богу
І пошепки, тихо, так тихо, як тільки умію, вишивала
Білими нитками чорну надію. А ти у голку втягнувши
Чесноти, засівав поля байдужістю і болото…
Загрузли у поруху дотику, в бажанні із мрії.
Якби ти знав, як тоді я хотіла просто кохати.
Та з жалю своєї величі одягнув мене у повію і вигнав гуляти.
Навіщо? Скажи?! Хіба, не жаль тобі було розривати небо,
Яке я вишила Щастям для тебе?
Хіба не жаль було Сонце гасити, яке моїм теплом навчилось любити?
Хіба не жаль було залити зорі чорнилом!?...
Я ж любила.
Просто… любила…
– А тобі не жаль моєї волі, яку ти полонила у свій вир?!
Я ж любив.
Просто… любив…
Сьогодні вони простягнули один одному руки і її ліве плече стало його правим, а її права півкуля його лівою совістю аби через мить злитись у єдиний мозок сподівань.
| 
у Вас 
0
і не такі також, бо вмію вбачати в них зовсім інше.... 
